Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

Зрозуміло, що створити з настільки плутаної й багатозначної драматургії струнку сценічну цілість не було ніякої змоги. Я й донині не знаю, як пишуться справжні п'єси. У нашому випадку вистава мусила явити собою димну суміш: чорна комедія, бурлескна мелодрама, балаганний шарж, квазіполітичний памфлет. У своєму «Від Автора», вміщеному серед інших текстів програмки, я категорично заявляв про вирішальне значення українського питання для європейської перспективи загалом і додавав на закінчення: «Саме тому я висилаю мого героя Станіслава Перфецького в саму що не є кризову серцевину європейської культури й пам'яті — до Венеції. Його місія таємна, але очевидна — порушувати кордони, руйнувати стіни, підважувати політику поетикою. Він усе ще не втрачає надії, що його почують».

Працювати над виставою Анна та актори[44] почали на початку червня. Час від часу вони дзвонили мені до Берліна і розповідали про те, як багато танцюють і скільки масок устигли вже переміряти. У другій декаді вересня, за кілька днів перед прем'єрою, я врешті до них приєднався. На жаль, то були дні, коли революція дала першу болісну тріщину, початок її кінця. В одній з тогочасних колонок я писав: «У середині серпня я влаштував собі паузу й повернувся додому. Вдома було як ніколи гарно. Я маю на увазі те, що дається у безпосередніх відчуттях: серпневе світло, струменіння доброї енергії, людський позитив, сонячні міста — Франик, Чернівці, Київ, кілька шматків у Карпатах — цілком інших, ніж я знав дотепер. До мене приїхали музиканти з Австрії, вони теж це відчули. Однієї з ночей ми переглянули відео, зняте під час Майдану. Вони не могли заснути від захоплення, ми збуджено курили й пили найкращий на світі український коньяк ледь не до ранку. Минув лише тиждень, як вони поїхали — і все пішло шкереберть. У п'ятницю ввечері я мусив рушати до Берліна. Мені було так, наче в мене хтось помер. То був чудовий вечір — з тих, які трапляються лише на початку вересня. Уся Галичина, ніби Юля мости, спалювала на городах картоплиння. Дим батьківщини був солодкий, від нього ледь не плакалося. Усе було так, наче востаннє».

От у такому близькому до розпачу сум'ятті я приєднався до трупи за кілька днів перед прем'єрою. Анна встигала враховувати перебіг найновіших подій з корупційним скандалом включно: зірвана після прологу насичено-помаранчева завіса безсило спадала на авансцену, і по ній ще певний час топталися — поки Міхаель Фукс (Перфецький-2) не прибирав її перед самим початком потопу. Так, ніби вона ще знадобиться в майбутньому.

Що, крім цього, було в тій найпершій виставі?

Перфецьких було два — Стас і Фукс. Перший говорив мовою оригіналу, а другий німецькою. Хоча саме другий, Фукс, у пролозі затягував «Ой на горі», висунувши голову з-за складок тієї ж помаранчевої завіси. В усіх сценах, де з'являлась Ада-Констанца, поруч був Перфецький-1, Стас. Зате політичні монологи виголошував знову ж таки Перфецький-2. Ще про Аду: демонічна і сексуальна водночас — бомба та й годі. Недаремно у сцені першого пантомімічного зближення Стасові, щоб розрядитися в неї уявною спермою, вистачило однієї фрикції.

Загалом же пластика, тілесна жестикуляція була четвертою і найвиразнішою мовою вистави, що — один із приводів для невдоволення публіки — йшла, крім неї, трьома мовами одночасно: німецькою, українською, італійською.

Ще було трохи дотепних знахідок: поява цвинтарних привидів (знятих на відео), гостеси (дві явно неповнолітні учениці театральної школи), що ризиковано масажували вже нібито охляле міжніжжя професора ді Казаллеґри (Маттео!), Ада зі Стасом на височезних барних стільцях у темно-синьому просторі невідомого кафе (від цього моменту починалося велике водопускання, що загалом мало тривати цілих п'ятнадцять хвилин) — тож вони сиділи на барних стільцях, а вода, підведена з невидимої кишки, поступово заливала поверхню сцени, й це тягло за собою, в поєднанні зі світловими ефектами, цілком дивовижні візії: видовження у безконечність стільцевих ніжок, витягування речей і постатей униз.

Або знову Ада, що присіла навпочіпки на імпровізованому місткові, щойно викладеному з дощок Енріко-Офіціантом, її потрапляння у промені і віддзеркалення у водах її — як називається ця книжка? — інтимних місць.

Або всі ті папірці з віршами, вирвані сторінки поетового записника, що плавали водами разом із банкнотами, здається, фальшивими.

Або фінальне поєднання реальної води з просторовою відеоінсталяцією: хвилі зімкнулися, риба пірнула у любі її серцю глибини.

Вода, вода, вода. Вода означала Венецію. Замість очікуваного барокового предметного надміру — мінімалізм. Вода і світло, їхня гра. Венеція стала сценічним простором зі світла й води. Дюссельдорф — це Венеція, майже повністю звільнена від власної заречевленості.

Щоби повністю залити водою сцену в театрі, потрібна якась особлива технологія. По-перше, сцену за її периметром слід окантувати спеціальним виступом, понад який вода не підніметься. По-друге, слід винайти якесь абсолютно герметичне покриття, що надійно триматиме воду, не пропускаючи її. Десь наприкінці червня радісна Анна телефоном сповістила мене «Слава Богу, ми його маємо!».

І от по ньому, по цьому покриттю, вони й гуцикали у кульмінаційну мить забави на Каза Фарфарелло: Лайза-Шейла, Цуцу, Даппертутто (його зіграв неперевершений Розаріо), Невідомі в масках, навіть кульгавий Маттео-Казаллеґра, підтримуваний і спрямовуваний гостесо-німфетками. Тож коли всі вони справді розгулялися не на жарт, роз'ятрювані музикою й заохочувані публікою, з-під їхніх ніг полетіли перші бризки. Через це пані й панове, що отримали найдорожчі місця в перших рядах, мабуть, і виходили з театру дещо невдоволеними. На прем'єру вони одяглися надто елегантно. Тепер, прилучені до посткарнавального безглуздя світу, вони не знали, що з цим робити, й силувано посміхалися. Вода, на щастя, була чистою. Анна проте врахувала невисловлені претензії: перед другою виставою вона попросила Клавдію не входити у смак аж настільки і, завершуючи сцену, не гамселити так завзято по водній поверхні скрученим у ганчірку прапором Європейського Союзу. Найбільше бризок спричиняв саме він, прапор.

Але хто справді завжди промокав до останньої нитки — то це Фукс-Перфецький. Зрештою, він усе одно мав навіки пірнути у води Каналу з готельного вікна. Цікаво, чому досі ніхто зі знавців не провів паралель між героєм «Перверзії» та Іхтіандром?

У фінальній сцені Фукс, виголошуючи монолог-прощання, неквапом будував для себе «підвіконник», складаючи одна поверх іншої дошки — ті самі, що з них Енріко деякий час тому виклав місток. «Дайте своїх ангелів голосніше! — казав він, вибираючись на верхню дошку. — Повний звук! Останнім запишеться сплеск води,