Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

На що курінний зазначив: «Краще двічі наступити на дорослі граблі, ніж один раз на дитячі». Майже всі розсміялися. Так закінчувалися «розборки польотів» - жартами й веселим сміхом. Ми були молоді і тілом, і душею. Ми жили, ми сміялись. Не біда, що декому потрібно було пізніше пояснювати додатково, що дорослі граблі б’ють по голові, а дитячі - по яй… у пах.

Настав березень 2001 року. Політична ситуація в Грузії знову змінювалася. З огляду на цілий ряд причин нам довелося залишати Картлі. Та ми залишали тут, на цій политій нашою кров’ю землі, свої серця. Ця країна стала нам другою батьківщиною, ми їхали з твердою надією - ми повернемося, повернемося, щоб перемогти.

ЕПІЛОГ

Створена Президентом Грузії Комісія, спираючись на здобуті в результаті довгої й тяжкої праці солідні й переконливі матеріали, довела, що під час конфлікту в Абхазії мав місце геноцид та етнічна чистка щодо місцевого грузинського населення. Що кваліфікується міжнародним правом як злочин проти людства.

Слідством вже переконливо визначено більше 20 організаторів і натхненників цього злочину, більше 800 безпосередніх виконавців, руки яких забруднено кров’ю мирних грузинських жителів.

У результаті багаторічного розслідування, спираючись на незаперечні дані, викладені в цій книзі, доведено, що абхазький конфлікт не виник нізвідки, він не був і не є викликаний тільки етнічними мотивами. Це був заздалегідь добре організований та ретельно підготований владою Росії військовий конфлікт - змова проти незалежної Грузинської держави, який здійснювався озброєними й організованими ними абхазькими сепаратистами та безпосередньо російськими збройними силами.

Незважаючи на зусилля озвірілих сепаратистів, вони не змогли підкорити своїй ідеології всіх абхазів. Встановлено безліч фактів, що підтверджують, як істинні сини Абхазії переймалися бідою грузинів і людей інших національностей, рятуючи їх від лютої смерті та знущань, щоразу ставлячи під загрозу своє життя й життя своїх рідних. Що особливо вражає, часто біженці були для них абсолютно незнайомими людьми. Таке саме ставлення переважало й у грузинських солдатів до простих абхазів.

Під час боїв біля села Ахалсопелі я спостерігав такий випадок. Взявши з боєм позиції абхазьких бойовиків, ми виявили там пораненого в обидві ноги кулеметника. Це був зовсім молодий, до смерті переляканий хлопчина. Коли до нього підійшов майор Вахтанг Кілаурідзе, абхазець, затуляючись руками, попросив:

- Не вбивай мене, брате.

Вахтанг нахилився, взяв його на руки і сказав:

- Як гірко! Потрібна була війна, щоб ти зрозумів, що ми брати.

Після чого виніс його в безпечне місце. Через деякий час хлопчину переправили в шпиталь у Хацеру.

Озвірілі сепаратисти не змогли підкорити своїй ідеології всіх абхазів, не змогли нацькувати один на одного два братні народи. Це породжує віру в те, що настане час, коли абхази й грузини знову зможуть жити разом в одній державі, традиційно, як брати. Рядові абхази самі вимагатимуть покарати Ардзинбу й його однодумців за те горе, яке вони принесли Абхазії, її народу і, в першу чергу, історично-культурній і генетичній єдності грузин та абхазів.

Світова історія не знає прецедентів повернення мирним шляхом територій, відібраних силою зброї. Тому в нашому випадку не треба плекати надії безболісно повернути Абхазію в лоно матері-Грузії та забезпечити місцевому грузинському населенню безпечне життя. Відновлення історичної закономірності й справедливості можна досягти, лише розумно використовуючи силові методи, але не так, як це робить Росія в Чечні. Абхазький народ у своїй більшості не поділяє політики абхазьких сепаратистів. Для відновлення братерських стосунків між абхазами й грузинами мають бути широко використані методи народної дипломатії.

Історичні шляхи розвитку Грузії й України дуже подібні. Можливо, це пояснює старий анекдот.

Коли Бог ділив між народами землю, до нього підійшов апостол Павло й сказав: «Господи, ти ж дав грузинам і українцям найкращі землі. Їм усі заздритимуть».

- Не заздритимуть, - буркнув Бог. - Подивись, яких я їм сусідів підкинув.

Зараз в Україні, не без допомоги Росії, розігрується карта, подібна до того, як розгорталися події в Грузії в 1992 році. Маніфестації з прапорами неіснуючої Донецько-Криворізької республіки з двоголовими орлами, вимогами відторгнення Криму та встановлення федеративного устрою з запровадженням російської мови як державної. Як можуть розгортатися подальші події, здогадатись неважко.

Пам’ятаймо! «Війни виграють не тільки солдати. Війну виграє вся нація, об’єднана, згуртована однією метою й однією волею. Той, хто сьогодні краде, грабує свій народ - він не тільки кримінальний злочинець. Він підриває підвалини могутності держави й повинен зазнати покарання, як того вимагає закон». (Акакий Баградзе. Отвергнутый путь. 1995 р., стор. 361).

Грузія в цьому розумінні зробила свій вибір - сильний президент, незалежна зовнішня політика, рішуча боротьба з сепаратизмом. Черга за Україною.

Тиск російських імперіалістичних кіл щодо України й Грузії посилюватиметься. Захід (НАТО і Євросоюз) не завжди належним чином реагуватиме на мілітарні дії Росії. Тому нашим країнам залишається рятуватися власними силами. Перш за все - енергетична незалежність, створення в рамках ГУАМ міждержавних військових сил швидкого реагування. Тоді союз України та Грузії може стати тією реальною силою, яка відстоюватиме інтереси колишніх країн соцтабору.

ПІСЛЯМОВА

Юрій Шухевич [2]

Українська військова мемуаристика має давню історію. Після 1-ої світової війни та визвольних змагань 1917 - 21 років з'явилось багато спогадів учасників тих подій.

П'ятитомні спогади Степана Шухевича, «Слідами новітніх запорожців» Бориса Монкевича, «А ми тую червону калину…» Заклинського та багато інших. Було також написано багато спогадів учасників повстанської боротьби у 20-х роках на Надніпрянщині, зокрема такі як «Холодний яр» Юрія Горліс-Горського, «Проти червоних окупантів» отамана «Орла» (Гальчевського) та інші. У міжвоєнні роки виходив спеціальний військово-історичний журнал «Літопис Червоної Калини», де публікувалось багато мемуарного матеріалу.

Карпатська Україна не залишила багато спогадів, бо незадовго після закінчення боїв на Закарпатті почалася 2-га світова війна, і всі вояки Карпатської Січі взяли у ній активну участь. Тому ми знаємо лише один збірник спогадів під назвою «Карпатська Україна в боротьбі», виданий 1940 року у Відні. Роман Шухевич, відомий на Закарпатті як сотник «Щука», підготовив рукопис книги «Спогади стрільця», але в буремні 40 - 50-ті роки рукопис пропав.

Визвольним змаганням 40 - 50-х років не поталанило. Багато учасників загинуло, друга частина потрапила в табори і не мала можливості викласти на папері все пережите. Дещо було написано за межами України в еміграції - це спогади учасників рейдів з України на захід. Але