Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)"

— Коли він мене не бере, то, значить, його нема. А щодо того, ти маєш рацію, яка різниця, — аби любити…

Слава принишкла. На її рухомім, виразнім обличчі це стало відразу помітним.

— А все ж таки які ми, дівчата, бідні. Мусимо чекати, доки нас візьмуть. Я теж пішла б, ой, як пішла б за Севера, якщо б він мене взяв…

Ольга не відповіла. Розмова урвалася. Так ішли мовчки аж до брами. Перед самим порогом Слава спитала:

— Як ти думаєш, вона буде рада нашому візитові?

— Думаю, що ні.

— А чого ми тоді йдемо? Навіщо мамі ця гра?

— Яка ти!.. Мамі гра зовсім не потрібна. Опінія[65], Славуню, вимагає цього.

— А що таке опінія?

— Цього, сестричко, ніхто не знає.

Катерина лежала у притемненій їдальні на тапчані. Була, як любила висловлюватись медичною мовою, у легкій недиспозиції. Зранку її нудило, а тепер боліла голова. Візитом сестер, річ ясна, вона не втішилася, а насіння купчиків просто вивело докторову з рівноваги.

Що та мама, справді, має за помисли! Покійний татко мав сентимент до села, тому й сіялися ті купчики в городчику при вулиці Куліша. Але в себе вона не хоче й близько свого палісадника бачити це простацьке зілля!

Дівчата посиділи декілька хвилин і вийшли, ніким не затримувані (Філько приймав хворих). Єдиною особою, про яку спитала Катерина, був Суліман.

— Ти чула? Не поцікавилася, як мається мама, а чи Суліман у нас буває. Як це тобі подобається? — Поведінка Катерини обурила Славу.

— То не випадково, не думай. Але що то нас обходить! Ми з тобою, Славуню, ще ніхто, а то вже пані докторова.

Ольга взяла сестру під руку, ніжно притиснула її до себе, з любов'ю заглянувши їй у вічі.

Олі дуже хотілося б, щоб Слава повернулася до властивого їй веселого, задерикуватого настрою, який їй, до речі, так до лиця. Думка, що раптом вдарила Олі до голови, вимагала союзника. Якщо Слава буде в ударному настрої, то при можливій зустрічі з Бронком вона, Ольга, набереться відваги першою заговорити до нього. Ого, при такому союзникові зовсім не страшно! Знайдеться і спосіб, щоб не уразити власну гідність так званої дівочої гордості. Могла б, наприклад, зі сміхом сказати: «Пане Завадка, а моя сестра не вірить, що ми з вами знайомі», чи щось подібне. Біда лише, що Слава ніяк не дає себе розморозити.

— Чого ти сьогодні така надута, Славуню?

— Сумно мені, сумно мені… Подивилася я ще раз на Катерину. Не хотіла б я, щоб наша з Севером сім'я виглядала так, як у Безбородьків. Ти розумієш мене чи ні? Не хотіла б я такої атмосфери для нашого дому. А втім, чому я турбуюся? Ми з Севером, напевно, і так не будемо мати спільного дому…

— Та що ти, Славуню? Север любить тебе, а це ж усе…

— Ні, не все. Я колись теж так думала, а тепер не маю ілюзій. Пам'ятаєш вірш у Асника «Смутно мені, боже…»? Сумно, мала господинько!

Ольга пробувала роздмухати Славу, а коли це їй остаточно не вдалося, не банувала, що не зустріла Бронка того дня. Однаково до розмови не дійшло б…

Загледівши здалека сестер Річинських, Бронко минув друкарню (чим пізніше шеф дізнається про свою невдачу, тим краще буде для його нервів) й подався за Ольгою. Свідомо здавав собі справу з того, до якої межі Ольга Річинська небезпечна для нього. («Доторкнуся і згорю дотла, як від електричного струму»). Проте саме небезпека побуджувала в ньому передсмак неземної насолоди. На жаль, самого передсмаку стало не вистачати, хоч як суворо заборонив собі («а будеш протестувати, вилуплю перед дзеркалом по морді») зустрічатись з білою панною. В ті дні вся його енергія, весь час повинні належати організації техніки для газети. До того ж існувала постійно діюча небезпека — Сташка. Вирішив перечекати, поки Сташка не улаштує своїх сердечних справ. Не сумнівався, що при її темпераменті це не затягнеться надто довго.

…Сестри увійшли в двір. Захлопнулася хвіртка за ними. Ні, не хвіртка. Відчалив корабель, залишивши його одинокого на пустиннім березі. Увійшли в дім, канули в той інший світ, що відділяв його від Ольги. Було багато дрібних, незначимих речей, що спричиняли йому докучливий, постійний біль. Хотів бачити, як увійшла в кімнату, як примружила від світла очі, рух, яким скинула шапочку. Хотів подивитись, як виглядає зимою без пальта, як сідає за стіл, як їсть, як розчісує коси на ніч, як лежить у нічній сорочці з ковдрою по пахви.

Ех, що тут багато говорити! Хотів знати кожну найменшу дрібничку, що стосувалася його коханої.

Згадався вірш таки нашівського поета (дійсно, майже кожне місто має свого поета!), яким Бронко так захоплювався у період свого дозрівання:

Всі думи мої і мислі

бродять коло твого дому.

Заглядають в кожну шибку

у віконечку малому.

Хочуть знати, хочуть чути,

що ти робиш, моя мила.

Хочуть чути кожне слово,

що його ти говорила.

Між мільйонами стежок

віднайду твій слід, кохана,

бо між ранами душі

ти моя найважча рана.

Хотів поглузувати з приводу своєї сентиментальності, але не став, бо знав, що цим разом було б нещиро. А якщо лукавити вже з самим собою…

Що за кривда, що за несправедливість! Молочниця, наймичка, кравчиня — хто не захоче, може бачити її в хатній обстановці, лише не він, Бронко Завадка!

Забувши про наказ виключити з думок панну Річинську, Бронко піддався невеселим роздумам. Звідки він взяв, що Ольга симпатизує йому? Не прийняв він часом бажане за дійсне? Уявив собі на одну мить, які очі зроблять хлопці, коли дізнаються, що він кинув дівчину-робітницю задля дочки отця Річинського! Спробував поговорити з собою на розум:

«Що ж, брате, які високі пориви не були б у тебе, який вогонь не спалював би тебе, все з часом минеться, утрамбується життям і остигне. Будь спокійний. В наш час люди скоріш пускають кулю в лоб з причини безробіття, ніж із-за нещасного кохання. Залишишся і ти живим, брате. Зав'яжеш нерви у вузлик, запечатаєш дурне серце, а на могилі своїх мрій поставиш хрестик, і… підуть дні за днями…»

Так, поза всякий сумнів, він жив би і без Ольги Річинської. Але яке то життя?

Поїздка по Станіславщині не принесла фінансових результатів (чого й можна було чекати), зате послужила Бронкові добрим