Читати книгу - "Міфи Давньої Греції"

її, цар Пелій, пообіцяв віддати дочку тільки за сміливця, що впряже в колісницю диких звірів — ведмедя і лева. Ніхто з тих, що домагалися Алкести, не зміг це зробити. Та, на превеликий подив царя Пелія і всіх орхоменців, одного дня вони побачили: просто до царського палацу мчать лев і ведмідь, запряжені в колісницю, а на ній стоїть ферський володар Адмет. То Аполлон надав йому нелюдської сили приборкати тих диких звірів і так здобути собі царівну Алкесту.

У щасті й коханні жило молоде подружжя, ростило дітей і гадки не мало, що це щастя може урватись. Адже жодний смертний не знає, чи довгу нитку життя прядуть йому невблаганні Мойри і коли її раптом обірвуть…

Та ясночолий бог Аполлон не забував за свого улюбленця. Він домігся від Мойр обіцянки, що, як настане Адметова смертна година, хтось із рідних зможе замість нього добровільно спуститись у підземне царство мертвих, а Адмет зостанеться живий на землі.

Незчулося щасливе подружжя, як несподівано ця година настала. Адмет, настраханий близькою смертю, кинувся до своїх стареньких батьків. Обіймаючи їм коліна, він став ревно просити, щоб хтось із них добровільно спустився замість нього в Аїд, адже їм все одно вже недовго зосталося жити.

Але ні батькові, ні матері, дарма що обоє були кволі, немічні, не хотілося ще помирати, і вони відмовили синові. Почула це вірна дружина Алкеста і скрушно подумала: «А навіщо мені життя без Адмета? Хай краще я помру замість нього!»

І вона стала ладнатися до смерті: скупалася в джерельній воді, вбралася в чистий святковий пеплос, а тоді, уклякнувши біля домашнього вогнища, стала просити могутню богиню Гестію:

— Благаю тебе, охороннице дому, бережи моїх дітей, щоб вони жили щасливо і довго, а не вмерли дочасно, як я. Бережи мій дім і родину, благаю тебе, богине!

Довго прощалася з дітьми Алкеста, довго їх цілувала, пестила, вмиваючися сльозами. Бачить це Адмет, і страшний жаль крає йому серце. Він обіймає дружину, та вона наче тане в його обіймах, їй тьмяніє в очах і щось ввижається дивне.

— Бачиш, — шепоче вона через силу, — он на човні перевізник Харон. Він квапить мене: «Чого зволікаєш? Мерщій сюди, до мене у човен!» А он і сам бог смерті Танат, чорний, кощавий, синім полум’ям горять в нього очі. Він простягає меч до моїх кіс… О, я вмираю…

У царському палаці на всіх вівтарях палає яскравий вогонь — то Адмет благає безсмертних не забирати в нього дружини, не забирати матері в нещасних дітей. Та марні всі молитви: навіть вічні боги безпорадні перед владою Мойр.

Усі жителі Фер вбралися в чорну жалобу, обрізали собі кучері, вкоротили довгі гриви коням, і жодна флейта, жодна кіфара не порушувала мертвої тиші.

Саме в той час до Фер підпливав на своєму кораблі Геракл. Він тримав путь на північ, до холодної Фракії, де мав добути для царя Еврісфея коней-людожерів володаря Діомеда. Але на морі знялася буря, хвилі погнали корабель до фессалійського берега, і тоді Геракл надумав пристати до Фер, де правив його давній друг, гостинний Адмет.

Спершу Геракл не завважив, що Фери зустріли його скорботною тишею. Але, зайшовши в палац, герой здивовано став: його вразив сумний вигляд Адмета, його жалобне вбрання.

Та господар, тамуючи своє страшне горе, вже поспішав до любого гостя із щирим вітанням. І хоч як допитувався Геракл, що сталося, Адмет не сказав, бо розумів: другові треба спочити з тяжкої дороги, а надто коли той розповів, куди держить путь.

Геракл подумав, що в Адмета померла якась далека родичка і той поспішає на похорон. А господар і справді поспішав. Перепросивши гостя, Адмет звелів слугам відвести його до найдальшої зали і щедро пригостити вечерею.

Стомлений і зголоднілий герой довго і смачно вечеряв, ледве встигали прислужники ставити перед ним тарелі з усякими наїдками

і кратери з вином. Та от, вгамувавши перший голод і спрагу, Геракл обплів собі чоло зеленим миртом і заходився співати, раз у раз вихиляючи повний по вінця келих вина. Співав він невправно, але так голосно й весело, що прислужник, який саме приніс свіжу печеню, неприязно глянув на нього.

— Чого ти такий непривітний? — весело крикнув Геракл. — Хіба можна так гостя приймати? Випий ось келих вина, від цього божественного трунку щезають усі похмурі думки. А тоді заспіваймо разом.

— Ні, ні, не можу я веселитися, — злякався прислужник.

Це вкрай здивувало Геракла, і він так напосівся на прислужника, що той зрештою все розповів.

Аж за голову схопився герой:

— Яке велике горе в Адмета, а йому ще стало снаги вшанувати мене як гостя і не потьмарити мені доброго спочинку. О, я повинен віддячити другові!

Дізнавшись від прислужника, де саме ховають Алкесту, Геракл мерщій вибіг з палацу. Здаля він побачив темний натовп із смолоскипами. Похорон уже скінчився, і всі вертали назад.

Ніхто й не бачив, як герой сховався за Алкестиною гробницею. Він знав, що чорний бог смерті Танат неодмінно прийде пити ще теплу кров небіжчиці, і терпляче ждав. І справді, незабаром майнула висока чорна постать, повіяло смертельним холодом, розчинилася гробниця, і тоді Геракл, долаючи жах, вискочив навперейми Танатові.

Той на мить скам’янів. Зроду ще жодна людина не зважувалася на таке зухвальство — змагатися з ним, богом смерті. Кістлявими крижаними руками Танат учепився в сміливця, але Зевсів син, напруживши всю свою неймовірну силу, відірвав його від себе і вихопив із гробниці Алкесту. Вона була ще тепла, ще бог смерті її не торкнувся.

І сталася нечувана річ: переможений Танат відмовився від своєї жертви, і до Алкести поволі вертало життя.

Тим часом засмучений Адмет сидів самотою в своєму палаці. Вже всі порозходилися, слуги загасили майже всі смолоскипи, а Адмет все сидів.

Страшне горе зробило його ніби сліпим і глухим. Він навіть не чув, як розчинилися двері й до зали ввійшов Геракл, ведучи за руку якусь жінку, запнуту чорним серпанком.

— Адмете! — стиха гукнув Геракл, а що той не озвався, додав голосніше: — Адмете, я дізнався про твоє велике горе, дарма ти сам мені не сказав. Адже вірний друг завжди потрібний в біді. Ось я привів

сюди жінку, яку здобув у найтяжчім двобої. Вона розрадить твій смуток.

— Ніхто його не розрадить. А чужій жінці в моєму домі не місце, — не підводячи голови, відказав похмуро Адмет.

Але Геракл так довго і вперто умовляв друга бодай глянути на жінку, що той — аби не образити гостя — нарешті