Читати книгу - "Механічний апельсин"

— Наберись терпіння, — промовив другий. — Тепер уже не довго чекати.

І я чекав, братики. Я жер яєчненції з грінками, пив великі кухлі чаю з молоком і почував себе багато краще. А одного дня мене повідомили, що прийшов незвичайний, особливий відвідувач.

— Хто? — спитав я, поки поправляли ліжко й розчісували мій пишний «німб» — пов’язку з голівера вже зняли, і чуб знову відріс.

— Сам побачиш, — відказали мені.

І я побачив. О пів на третю пополудні зібралися фотографи та кореспонденти всіх газет і подіставали записники, олівці й таке інше ге. Вони хіба тільки не сурмили у фанфари з приводу того, що до вашого скромного оповідача прийде великий, поважний чєловєк. Ним виявився, певна річ, не хто інший, як міністр нутрощних справ — одягнений за останньою модою, з густим, владним голосом аристократа. Блим-клац-блим! — запрацювали фотоапарати, щойно він простяг мені руку.

— Тек, тек, тек, — проказав я. — Що це за облом, кентику?

Схоже, ніхто до пуття не усьок моїх слів, і все ж почувся чийсь різкий голос:

— Більше поваги, хлопче, коли звертаєшся до міністра!

— А ялди! — озвіривсь я, як собака. — Большім ялдаком тебе…

— Ну ж бо, ну ж бо! — втрутився нутрощний міністр. — Він розмовляє зі мною як друг, адже так, синку?

— Я всім друг, — відповів я. — Крім моїх ворогів.

— А хто твої вороги? — поцікавився міністр, поки газетні пісакі — дряп-дряп! — працювали перами. — Скажи нам, хлопче.

— Мої вороги всі ті, хто завдає мені шкоди, — пояснив я.

— Чудово, — сказав нутрмін і сів до мене на ліжко. — Я і наш уряд хочемо, щоб ти ставився до нас як до друзів. Атож, друзів. Ми робимо все для твого добра, правда ж? Тебе якнайкраще доглядають. Ми ніколи не бажали тобі зла. А от дехто бажав і бажає. Гадаю, ти знаєш, про кого йдеться. Так, так, так, — провадив він. — Деякі люди мали намір використати тебе — атож! — із політичною метою. Вони були б дуже раді — саме так! — якби ти загинув, бо сподівалися звинуватити в цьому уряд. Гадаю, ти знаєш, хто ці люди. Такий собі Ф. Александер, — вів далі нутрмін, — автор підривних творів, зажадав твоєї крові. Він аж схибнувся від бажання проштрикнути тебе ножем. Але тепер він у божевільні й тобі вже не загрожує.

— Він здавався мені справжнім кентом, — сказав я. — Поставився до мене, як рідна мати.

— Він дізнався, що це ти заподіяв йому зло, — дуже швидко відказав мін. — Принаймні він у це повірив. У нього виникла нав’язлива ідея, ніби ти винен у смерті якоїсь близької, дорогої йому людини.

— Просто йому про це сказали, — кинув я.

— У нього виникла така ідея, — повторив мін. — Він став являти собою загрозу. Ми примістили його в божевільню заради його ж таки безпеки. Так само, — додав він, — як і заради твоєї.

— Це великодушно, — сказав я, — дуже великодушно з вашого боку.

— Коли ти звідси вийдеш, — провадив далі мін, — то не знатимеш клопоту. Ми про все подбаємо. Дістанеш добру високооплачувану роботу. Адже ти нам допоміг.

— Хіба? — здивувався я.

— А ми про своїх друзів не забуваємо, чи не так? Він схопив мене за руку, і якийсь хрєн гукнув:

— Усміхнись!

Я несамохіть ошкірився, мов безумний, і відразу — блим-клац-блим! — нас із міннутром сфотографували, наче двох кентів.

— Гарний хлопчик, — похвалив мене великий чєловєк. — Дуже гарний. А тепер ось поглянь — це тобі подарунок.

Тут, братики, принесли великого полірованого ящика, і я вмить збагнув, що це за вєщь. Стереопрогравачі його поставили біля ліжка, відкрили, і якийсь чєловєк устромив штепселя в розетку на стіні.

— Що поставити? — спитав той чєловєк (на носі очкі, в руці — гарні лискучі конверти з платівками). — Моцарта? Бетховена? Шенберга? Карла Орфа?

— Дев’яту, — відповів я. — Славетну Дев’яту. І зазвучала, братики. Дев’ята. Всі один за одним почали тихо, чемно виходити за двері, а я лежав, заплющивши глаза, і слухав чарівну музику.

— Гарний хлопчик, дуже гарний, — поплескав мене по плечу мін і також вийшов.

Лишився тільки один чєловєк, який промовив:

— Розпишись отут, будь ласка.

Я розплющив глаза, братва, щоб поставити підпис, не знаючи під чим і не думаючи про це. А тоді нарешті зостався сам-один із славетною Дев’ятою Людвіга ван.

О, яка то була втіха і кайф! Коли почалося скерцо, я чьотко побачив, як біжу на своїх легких чарівних ходулях по світу, він безумно кричить, а я краю йому ліцо своєю бритвою-горлорізкою. А потім був повільний фінал і чудовий завершальний спів. Я остаточно вилікувався.

Симфонія Берджеса

Так трапилось, що саме десятий за ліком роман Ентоні Берджесса (нар. 1917 р.) — «Механічний апельсин» (1962) приніс нарешті письменникові світову славу. Після появи однойменного фільму (1971) відомого американського режисера С. Кубріка про англійського письменника широко почала писати і наша вітчизняна преса. Оцінки давалися суцільно критичні, але ім’я запам’яталося і викликало зацікавленість. Ентоні Берджесс — дуже багатогранний талант. Він і композитор, автор кількох симфоній, опер, сонат; і романіст, в активі якого понад тридцять романів; і біограф, котрий написав блискучі дослідження про Шекспіра і Джойса; і критик та есеїст, і перекладач, і сценарист, і драматург. А ще — тонкий лінгвіст. «Кожна книжка, — сказав він в одному з інтерв’ю, — ставить перед автором нові проблеми. Щоразу треба вигадувати нову мову». Зараз 73-річний Берджесс живе в Монако і так само активно працює: пише оперу про З. Фрейда, виношує сценарій фільму про Наполеона, випустив два томи мемуарів «Маленький Вілсон і Великий Бог». І все ж знайомство з його творчістю варто почати саме з «Механічного апельсина», цієї «сумнозвісної», за висловом самого Берджесса, книжки.

Співвітчизник Д. Орвелла, Е. Берджесс створив свою антиутопію майбутнього суспільства, торкнувшись багатьох вічних і гостросучасних проблем. Шлях Берджесса до нашого читача певною мірою повторив шлях роману «1984» Орвелла (див. «Всесвіт», 1988, № 4), — гучний розголос на Заході, екранізація, гостра критика у радянському літературознавстві, нарешті, запізніле знайомство і спроба вдумливого прочитання й осмислення. Елементи фантастики, введені свого часу письменником до роману,