Читати книгу - "Анна Київська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— О ні! — скрикнув низькопоклонник червоніючи.
— Ваша величносте, він приходить до тями…
Вільгельм Нормандський схилився над Пилипом.
— Ну як, ти й далі маєш мене за вбивцю?
— Господь розсудив інакше, — відповів Пилип, намагаючись підвестися.
— Не ворушись, дай моєму лікареві полікувати тебе.
— Навіщо це лікування, коли я маю померти?
— Хто тобі каже про смерть?
— Хіба ви не перемогли мене? Хіба мене не повинні позбавити життя?
— Або руки!
— Візьміть моє життя, ви цього заслужили, але більше не калічте мене!
— Ти забуваєш, що я тебе переміг. Отже, я й вирішуватиму.
— В ім’я любові до Мори вбийте мене! Вільгельм схопив пораненого за одяг і рвучко підвів його.
— Що ти сказав?.. Звідки ти знаєш Мору?
— Байдуже звідки, але знаю… В ім’я любові до неї вбийте мене.
— Спершу ти все мені розкажеш!
— Ваша величносте, відпустіть його, бо задушите.
— Перенесіть його до мого шатра!
Згодом Пилип, з якого скинули брудний, подертий одяг, лежав, помитий, але ще дуже немічний, на ліжку в герцогському таборі. Біля нього сиділи Олів’є Арльський та Ланселен де Бове й розтирали його тіло, все в страшних синцях. Увійшов герцог і мовчки дав себе роздягти. Потім він заліз у цебер з теплою водою; перед цим у ній вимочили трави, якими лікують гематоми.
— Залиште нас самих!
Усі вийшли. Двоє чоловіків зосталися самі. Вільгельм, примруживши очі, охкав у своєму купелі від задоволення. Він занурив у воду голову, змиваючи з неї землю й кров. Коли герцог підвів голову, то побачив, що Пилип утупився в нього поглядом. Якийсь час вони недовірливо дивились один на одного. Нарешті герцог озвався:
— Розкажи мені про себе.
— Мені нема чого розказувати, ваша величносте.
— Ти й досі хочеш померти?
— Як ніколи!
— Тоді скажи мені, чому ти згадав ім’я Мори? Звідки ти його знаєш?
— Пам’ятаєте, як ви впали в лісі у Германії?
— То й що?
— Одна молода жінка вам допомогла, а друга жінка, старша за першу, промовила при вас це ім’я.
— Звідки ти це знаєш?
— Я там теж був.
— Ти входив до почту королеви?
— Начебто.
— Це не відповідь. Ти сказав занадто багато або занадто мало. Я наказую тобі розповісти мені, хто ти.
— Знайте, герцогу Вільгельме, ви мені не володар. Я належу вельможі Шонійському. Тільки життя моє належить вам, ви його виграли в чесному двобої, тож візьміть його!
— Якщо я зараз візьму його, то вчиню злочин, і Бог мені цього не простить. Ти виступив месником за полеглих на війні людей, ось чому я й згодився прийняти твій виклик. Я знав, що мене ніхто не переможе, бо не було підступу ні з мого боку, ні з боку нормандських командирів. Причиною поразки французів стала їхня легковажність.
— Це мене мало обходить. В ім’я любові до королеви Анни вбийте мене!
— Хто ти?
Пилип затулив долонями обличчя. По його поранених щоках котилися важкі сльози. Цей його розпач розчулив Вільгельма. Він виліз із купелю й підійшов до бідолашного Пилипа.
— Чому ти не хочеш звіритися мені?.. Я клянусь на хресті нашого Господа, що ніколи нікому не розповім того, чим ти зі мною поділишся.
— Покляніться, що ніколи нічого не скажете і їй.
— Клянусь.
І тоді Пилип усе розповів.
Вільгельм загорнувся в лляне простирадло і мовчки, незворушно вислухав схвильовану Пилипову розповідь. Коли зовсім знесилений Пилип замовк, герцог ще довго не спускав з нього очей. Цей погляд і мовчанка, що, здавалося, тривали цілу вічність, викликали в пораненого ще більшу ніяковість. Він важко підвівся.
— Ви мовчите… Тож самі бачите, що я маю слушність, прагнучи смерті.
— Тільки не від мене ти її знайдеш!
— Після всього, що я вам розповів, я не можу більше жити. Королева ніколи не повинна дізнатись, що сталося зі мною.
— Хто їй розповість про це? Принаймні я цього не зроблю. Хіба ти забув про мою клятву?
— Я сподівався, що ви, дізнавшись про моє кохання до неї, вб’єте мене.
— Безперечно, когось іншого я вбив би. Але ти, як і я, кохаєш королеву чистим коханням. У мене не вистачило б мужності зробити з собою те, що зробив задля неї ти. Ти сподівався зажити слави в боях, гадав, що королева, почувши про цю славу, спитає себе: що то за хоробрий рицар з таким потворним обличчям? Ти прагнув навіть більшого: аби поголос про твої подвиги примусив її забути про твоє скалічене обличчя.
— Я не зажив слави й не став рицарем…
— Якщо ти згоден, то я матиму собі за честь надати тобі шляхетний титул рицаря.
Пилип здивовано подивився на герцога.
— Але ж я вам не належу!
— Це не має ніякого значення. Я рицар і можу посвятити в рицарі кожного, кого схочу, а особливо того, хто гідний цього!
Розділ двадцять третій
ІРИНА УХВАЛЮЄ РІШЕННЯ
У короля Генріха був украй поганий настрій. 1054 рік видався найгіршим роком його правління. Скориставшись із його прикрої поразки в Мортмері, Байстрюк зневажив свого монарха й наказав будувати замок у Бретеї, неподалік від Тійєра, передавши його під командування хороброго Вільгельма Фіц-Осберна. За звільнення численних бранців, узятих до полону в Мортмері, проклятущий герцог вимагав, щоб король визнав законним його право на завойовані землі, в тому числі й землі Жоффруа Майєннського, якого герцог також полонив.
Навіть більше, король мусив відбиватися від докорів своїх графів та баронів: вони закидали йому те, що він довірив командування французькою армією своєму братові Еду, а той, мовляв, виявив хоробрість тільки в пограбуванні селянських обійсть, у торгівлі церковним майном та в зґвалтуванні дівчат. Найзапеклішим був Рауль де Крепі, який казав, що він остерігав короля.
Але найбільше невдоволення викликало в короля те, що королева, нехтуючи категоричною забороною, й далі підтримувала листування з його небогою Матільдою і навіть, як йому доповідали його шпигуни, із самим герцогом. Анна цього не заперечувала й зневажливо сприймала суворі застереження чоловіка.
А як можна було терпіти поведінку Олів’є Арльського, який безугаву розхвалював герцогову великодушність? Він навіть наважився написати пісню, прославивши в ній Байстрюка!.. Гордість Генріха було потрійно ображено: як короля, як чоловіка і як коханця, бо юнак дедалі частіше знаходив привід, щоб відмовитися прийти до нього. Ці відмови ще дужче розпалювали пристрасть у короля, внаслідок чого він уже не володів собою й утрачав будь-яку обережність. Лихі язики при дворі навіть розпускали плітки, нібито трубадур надавав перевагу тому кульгавому із спотвореним обличчям, хоробрістю якого він захопився. На розпитування короля Олів’є
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Анна Київська», після закриття браузера.