Читати книгу - "Яса. Том 1"

вірі знайти правду світу сього, і тоді вона стане правдою моєї душі. Я хочу розмірковувати не для того, щоб розвіяти сумніви, — я вірю й так, і віра моя міцна, — а щоб розуміти. Розуміти все те, що ти сотворив і що вклав мені в серце. Я хочу пройти по землі своїй, подивитися на неї. Я не прив’язаний до неї помислами, і мені вона не боліла й не болить, як челядникові їх превелебія Наумові, котрий з рання до ночі зітхав по ній, виспівував про неї пісні і виспівав душу до краю — помер від сухот. Я просто хочу подивитися на неї яко на географічну сутність — яка вона? Краща за тутешню чи гірша. Начуваний я про неї стільки, що голова тріщить, а яка вона насправді, не відаю. Я хочу зустрітися з родом своїм. Недарма кажуть: до свого роду хоч через воду. Шість літ минуло, як бачився востаннє з вітцем і ненькою, торік прийшла мені картка, а в ній звістка, що вітець мій помер, нехай простить мені, що не прийняв його останнього благословення. Є у мене також брати, але я не впізнав би їх, якби зустрів на дорозі. Як приспів я зростом, батьки мої оддали мене в книжне вчення. Дванадцять літ провчився у київській школі, рідко коли наїздив додому навіть улітку, бо вже тоді вельми вподобали мене святі монастирські отці, вподобали за почерк мій, за старанність, а за віщо ще — не відаю, вони казали, мовляв, за те, що дух мій не знає сум’яття і помисли мої чисті, хоч деякі діла мої іноді накликають на глузи, отож влітку я допомагав їм якщо не в монастирі, то в садах лаврських, особливо виноградних.

Виноград — боже дерево, і є в ньому якась таїна, вона звідти, з Греків, з Риму, з глибини віків; сік, який тече в виноградній лозі, — сік життя людського. Хоч може перетворюватись і на сік глупоти, безголів’я, що незрідка спостерігаю тут. А ще в тих садах росли інші дерева: мало знані в нас абрикоси, грецькі горіхи, мигдаль. Я не великий ласун, але мені було цікаве саме їхнє проізростання на нашій землі.

Сталося зі мною все те дивне сум’яття недавно. Раніше мені думалося, що моє призначення — книжна і келійна мудрість, я навіть подумував про монаший постриг, а вийшло он як. Душа моя квилить і страждає, я став нетерпеливий, дратівливий і нестриманий. Вчора вперше круто відповів одному попику з підмосковної церкви, він обізвав мене сатанином, а я — його, ще й роги чортячі показав над його лобом, і тоді на мене накинулися старці з паперті Миколаївської церкви, перед якою те чинилося, і ледве я втік. Попик той, очевидно, з Аввакумового воїнства. Чимало їх тут таких, налітають на нас, кажуть, що привезли ми їм за наущеннями єзуїтів неправдиву науку, що в книгах (у Божих книгах!) віри немає, вона, мовляв, у кожному з нас, яка є, така й є, такою її Господь і приймає, що навчителем віри може бути кожен, у кого ця віра міцна, — все це йде від темноти ума їхнього, а не од світла божого. Так, всі люди єдино суть у Бога, але мають вони бачити Бога в одній подобі і мають справляти молитву по книгах, апостолами написаних. А їхні, сиріч місцеві, книги, переписані сотні разів неграмотними дячками, несуть єресь. І розкол спричинили не книги наші, не Фукідідова «Історія» і «Римські діяння», які ми привезли з Києва, а темнота й неграмотність їхня. І хрещення триперсте єдино правильне: адже Бог у трьох лицях єдиний і вічний на землі й на небесах, і пізнати його по — справжньому можна світлом розуму, а не світлом тьми, бо вона до вподоби тому, чийого імені не називаю, але хто в ній і сидить. А що вченість викликає спротив, то в тому дива немає, так уже ведеться одвіку, що проти слова істини, проти слова вченого піднімається палиця яко аргумент остаточний і найповажніший.

В монастирській церкві заблаговістили до вечерні, чернечий дзвін завжди печальний і суворий, в моїх грудях він відбивається неспокоєм і тривогою. Колись він кликав мене до упокори, а тепер навпаки. Так, я не знаю, що діється зі мною: щось вар’ює мною, й гне, й пориває в невідомість. Скоїлося таке зі мною не випадково, либонь, я зрозумів це з прозорою, віщою ясністю, — так почуваються осінньої пори журавлі, віковічна невідома сила пориває їх і кличе в дорогу. Дорога мене й страхає: чоловік я хирлявий здоров’ям, тягар доріг для мене тяжкий, життя моє нині затишне й сите, але я не можу більше вдовольнятися ним. Мій колишній учитель щойно побачив мене сьогодні, одразу запитав:

— Тебе хтось спокушає? (Запитав те саме, що й отець Симеон, але зовсім інакше. Печально, з розумінням).

— Світ, — відказав я.

— Світ — це диявол, — мовив отець Єпіфаній, але знову ж не застрашливо й не осудливо, а співчутливо. — Але не бійся.

Отець Симеон бачить мене щодня й не помітив нічого, а отець Єпіфаній прочитав мої тривоги одразу. Мені те не дивно. Надто вони різні, отець Єпіфаній і отець Симеон, хоч достоїнствами рівні і кличуть до тих самих істин. Я розпочинав службу в отця Єпіфанія; на той час отець Єпіфаній Славинецький, який уже много літ прожив у Москві, попросив привезти йому з Києва нових книг. Я повіз їх з одним монашком, монашок вернувся, а я залишився в Москві. І вже гарую чи раюю майже п’ять років. Спочатку жив у отця Єпіфанія, а потім пішов до отця Симеона з Полоцька. Ниньки вони вдвох сидять у келії нашого ж таки Андріївського Преображенського монастиря, п’ють чай і ведуть бесіду, яку мені знати зась, хоч і кортить, а я сиджу в своєму прикомірку, мараю папір чорним, з дубових бубок, чорнилом і думаю про них. Яко тьма різна є від світла, так одна людина відрізняється від іншої. Очевидно, сія моя мисль неправдива. То більше, обоє несуть світло. Обоє чеснії Божії слуги. Тільки Єпіфаній слугує Богові через людей. Хоче вивести їх з тьми, просвітити, щоб очима зрячими, а не сліпаками, дивилися на Бога і світ. Про вченість і доброчинність отця Єпіфанія цар Олексій почув від постільничого свого боярина Федора Ртищєва й запросив його, а з ним ще тридцятеро київських колегіантів до Москви для виправлення богослужбових книг та для заснування в Чудовому монастирі греко — латинської школи, що