Читати книгу - "Іван Богун. У 2 тт. Том 1"

– Я можу взяти і допитати будь-кого! – з викликом вигукнув Славинський. – На те є розпорядження Павлюка. Нам у війську вивідчики не потрібні!

– Ці козаки не вивідчики.

– А от якраз про це ми маємо безліч засобів довідатися.

Омелько відвів Івана та Савку трохи убік.

– Спокійно йдіть за ним. Я зараз же буду в Павлюка, там усе й владнаємо… І досить шаблею махати, Іване! Бувають випадки, коли нею не зарадиш.

Оточені реєстровцями Славинського, Богун і Обдертий вирушили крізь метушню табору до утвореного природою підвищення серед рівного немов стіл степу, де розташовувалось шатро наказного отамана. Минали кабиці, намети, купи міхів, скринь і діж. Поблизу возів, навантажених сіном, стояли цілі табуни коней і волів. Великі ватаги запорожців пробігали їм назустріч, поспішаючи до окопу – там, очевидно, ось-ось мав початися черговий штурм. Іван відчув себе викинутим з чіткого військового ритму, позбавленим можливості робити справу, до якої так звик за п'ять років – бити ворога. Але він не жалкував, ні! Савка не порушував суворих січових звичаїв, він знав це напевне. Тому кожен з братчиків мав за обов'язок стати на його захист від несправедливих звинувачень. Що ж до того, ким він був раніше… тієї людини немає давно. Як і всіх, хто зник, переступивши поріг Запорізької Січі і ставши на захист віри та Батьківщини. Врешті, чи не так само хтось з польських дідичів досі розшукує і Омелька?

Нарешті пройшли повз намети похідного шпиталю – кілька великих парусинових шатрів, обложених копицями соломи, а перед ними чималеньке, парусинове ж піддашшя, де нашвидкуруч оперували і перев'язували поранених. Осторонь від піддашшя лежали ті, кому допомога вже не була потрібна.

Поблизу отаманського шатра Павлюка не виявилось. Татарські орди пішли на третій штурм, тож тепер наказний отаман знаходився серед запорожців, на тих ділянках оборони, де було найважче. Богуна і Обдертого примусили сісти на купу хмизу неподалік від шатра. На чатах навколо них залишилися шестеро реєстровців, решта кинулися до периметра. Друзям не залишилося нічого, окрім підкоритися і звідси слідкувати за ходом бойовища. Мовчки спостерігали вони, як вкривалися білими хмаринками диму від мушкетних залпів гребені окопів, як вслід за цим невидимі звідси лави атакуючих відповідали моторошним виттям. Одна за одною з громом вистрілювали гармати, випльовуючи у ворога цілі вогняні стовпи. На табір білими рисками сипалися татарські стріли. Випущені високою дугою, вони майже в півтора рази перевищували далекобійність мушкетів і самопалів, тож залітали іноді аж до середини табору. Час від часу голосно гупало десь поодалік, і вслід за цим на окопі підіймалися цілі хмари диму, вогню, перемішаного з кусками криги і розпеченого чавуну – діяла малочисельна, але напрочуд влучна татарська армата. Приблизно через чверть години бою ворожий обстріл усе ж припинився, а на позиціях запорізьких гармашів піднявся радісний крик, і вгору полетіли шапки. Скоро від джури, який пробігав поряд, Іван дізнався, що гармашам удалося одну за одною збити обидві ворожі гармати. Незабаром вогонь гармат знову було перенесено на лави наступаючих сейменів. Татари одразу ж подалися, а з валів запорізького табору, нехтуючи наказом Павлюка не полишати табір, кидалися в переслідування сотні відчайдухів-здобичників. З гучними криками і посвистом перестрибували вони через окоп, скочувались крижаним нахилом і зникали з поля зору Богуна і Обдертого. Скоро до шпиталю потяглися ноші з важкопораненими. Ті, кого ворожі кулі та стріли зачепили не дуже важко, клигали самі, спираючись на ратища або мушкети. Дехто перев'язувався сам або за допомогою друзів і залишався на окопі. На цей раз, як оповіли заарештованим молодики, котрі бігали табором взад і вперед, татари відкотилися від табору у степ на добрі дві версти і не виказували наміру продовжити штурм. Здавалося навіть, що вони побоюються атаки запорожців – багато хто з ворожих вершників не сходив з коня.

Павлюк у супроводі кількох старшин, серед яких були й Омелько зі Славинським, під'їхав до шатра, коли заарештовані й забули, з якою метою їх сюди приведено. Швидко сплигнув з коня, кинув повід джурі і попрямував до шатра. До нього підскочив Славинський.

– Пане отамане, ваша милість! Тут нагальна справа… Питання безпеки!

Павлюк зупинився і поглянув на сотника.

– Мною затримано двох злочинців, – пояснив той. – Вони очікують вашого суду.

Павлюк нетерпляче змахнув рукою:

– Знайшов час! Треба було вирішити своєю владою.

Цієї миті перед отаманом постав Омелько.

– Е, ні! – заперечив він. – Тут, пане Павле, не той випадок. Твого суду козаки чекають, справедливого!

Отаман трохи помислив, та зрештою струснув головою.

– Добре, ведіть, – кинув і зник у шатрі.

Коли Івана з Савкою провели до отаманського шатра, там знаходилися лише Павлюк, Славинський і Омелько, сторожа залишилась зовні.

– Викладайте, що за справа привела вас до мене, – мовив Павлюк, коли запорожці стали перед столом, за яким він розмістився, сидячи у великому горіховому фотелі з високою спинкою.

– Справа ось у чому, – першим почав Славинський. – Перед вами стоїть гайдук уманського підстарости Березницького на прізвище Місюрка. І Місюрка сей заслужив за свої діяння кару люту, тож чесна людина не може спокійно дати йому уникнути покарання, почуватися добре, доки він ходить землею, їсть, п'є, дихає повітрям.

– Складно бреше, – зухвало помітив Савка.

Славинський не звернув уваги.

– Узимку позаминулого року він перебував у ватазі харцизів, – продовжив він, – які за наказом Березницького вчинили наїзд на мою маєтність. А саме – на хутір Яблунівку, що стоїть неподалік від Чорного шляху, якраз проміж Уманню та Жашковом. Серце обливається кров'ю, коли згадаю, як вони тоді людей побили!

– За скриню твою із золотом воно в тебе обливається, – насмішкувато кинув Савка.

– Мовчати! – гримнув на нього Славинський. – Я ще не закінчив. Тобі, лотре, також буде надано слово… Так от, пане отамане, двох моїх пахолків було побито до смерті. Люди були чесні, віри православної. Багато ран іншим нанесено, так що декотрих ледве виходили. Петро Чуб, літній чоловік, який все життя віддав служінню вітчизні, колишній козак Уманського полку, втратив через них руку. Ще чотирьох постріляно досить тяжко. Кошару спалили, коней, худобу побрали. На польську владу я вже й не сподіваюся. На тебе, пане-батьку козацький, на твою милість єдина надія. Воздай злодієві по заслузі його!

Павлюк у задумі потирав правицею гладко виголене підборіддя.

– То є правда, що сотник мовить? – запитав він нарешті у Савки, дивлячись тому в очі.

– Дещо правда. Дещо поклеп. А про дещо й змовчав