Читати книгу - "Тема для медитації"

... і запах розворушеної землі, й гіркий присмак диму, який стелився понад городами, і мелодійний клич журавлиної зграї, яке линула ген-ген у високій височині — усе воно й досі горить у моїй пам’яті, хоча відтоді утекло стільки води, що мені тепер здається, ніби я прожив двоє життів.

— Юру, Юру... глянь, журавлі летять!

— Не кажи, доню, журавлі... кажи: веселики! — озвалася баба, порпаючись у землі. — А то будеш увесь год журитися...

Леляна закинула обличчя до неба.

— В цій долині так легко... так легко! Ну, чому мені так добре тут... га, Юру?

— Ця долина має виразну містичну ауру... про це ще з літописів дійшли відомості! — відказав я. — Он там на кручах стояло капище Тура, де чинилися ріжні язичницькі таїнства й жертвопринесення... а отут, де зараз наше обійстя, на Купайла відбувалися ігрища! Кажуть, річка тоді була глибока й повновода, й дівчата з оцієї кручі пускали свої вінки...

— Пускали, пускали... — закивала баба. — То вже пізніш Дунай-богатир посадив тут своїх воїв і городище засновав... а до того на сій горі стільки дівок сходилося Купайла справляти, що вінки їхні, неначе мак, цвіли! І якраз в тую ніч дуже багацько дівок викрадали. Ото як підуть дівчата од огня в ліс, щоб голими в росі покачатися, то козаки підглядали — і котора найдужче понаравиться, ту й умикає собі...

— Звідки вона все це знає... про городище, про купальські ігрища?! — поспиталася Леляна. — Адже це було... ну, може за тисячу років до нас!

Я стенув плечима.

— Хтозна... Ти тут, взагалі-то, намагайся ні з чого не дивуватися — сприймай усе, як є, бо воно може не вкладатися у рамки твого розуміння! — Молодцювато хекнувши, я завдав собі на спину мішка й глянув на неї. — Он ліпше відпочинь... а то, бачу, на тобі лиця немає!..

Коли я повернувся з погріба, вони з бабою сиділи біля криниці й щось плели із осінніх квітів.

— О, — сказав я, — а се ви що надумали змайструвати?

— А ти поглянь тільки! — Леляна підняла угору вінок, а потім урочисто наділа його на голову. — Ну, як мені в цім віночку... га, Юру?

— Гожа, гожа дівчина... й міцненька, нівроку, наче горіх! — закивала баба. — А вінок треба носити, щоб щастя було... Колись дівчата тричі на рік плели вінки — весняний, купальський і осінній!

— А як вони плетуться?

— Весняний вінок в’ється з дев’яти квіток, а вплітається усе воно у барвінок... Купальський віночок в’ється з дванадцяти квіток, а основа його — папороть. А осінній вінок роблять із семи квіток і вплітають їх у полин-зілля... Тепер про се тільки я пам’ятаю, дітки!..

— А хіба це правда, що на Купайла зацвітає папороть? — поспиталася Леляна. — Це ж казка, еге?

Баба сумно посміхнулася.

— Папороть цвіте раз у сто год, але не всяка... На всеньку Вкраїну, може, одна квітка й зацвітає... от і подумай, чи тобі вона достанеться!

— А ви бачили її?

— Бачила, чом би й не бачить... та мені заказано сей цвіт чіпати! — Баба підвелася. — Збирайте, дітки, що позоставалося, та носіть у льох, а я пішла вечерю лаштувати!

Сонце хилилося за обрій. Чутно було, як на сусідніх городах гучно бухкає об відра картопля. Повернувшись черговий раз із погріба, я побачив, що Леляна стоїть біля криниці.

— Юру, — жалібно сказала вона, — зачерпни водиці, га? Бо я чогось не дістаю!

— Мабуть, на суху осінь заповідається, — сказав я, заглядаючи до криниці. — Перед зливами це джерело часом аж через цямрини бурхає! Ану дай цю кварту...

— Ось глянь, як вода впала! А ще ж пополудні я могла дістати до неї...

Ми схилилися над зрубом — і зненацька я уздрів у дзеркальному плесі її відображення: юне лице з червоними, мов калина, вустами, у вінку з осінніх квітів, і очі, що сяють, мов дві зорі. Я втупився у те видиво — та так і завмер із квартою в руці, не в змозі відвести од нього погляду.

— Чого ти не набираєш? — нарешті не втерпіла вона.

Я випростався.

— Леляно, — сказав я, і голос мій задрижав. — Ти така... така!..

— Яка ж?

— Ну... я просто слів не знаходжу! Знаєш... я... я хочу тобі сказати...

— Не треба... — прошепотіла вона. — Я... знаю! Юру...

— А що?..

— Поцілуй мене, а то я більше не можу... — ледве чутно промовила вона й покірно заплющила очі.

Які гарячі та сухі були її вуста! Як палко й щиро вміла вона цілуватися! Який гіркий і палючий присмак осени витав у берегах, де на тлі сумного краєвиду завмерли дві наші постаті! Леляно, Леляно! Чи пам’ятаєш ти мене, чи згадуєш ти про мене хоча б інколи у своєму житті?

Увечері баба запалила сім воскових свічок і поставила на столі череп’яну миску з молоком.

— Давайте я вам заворожу, діти... Сядьте ось тут рядком!

Ми посідали під образами. Леляна трохи нервувала, і я взяв її за руку.

— Хоч би що ти зараз побачила, сиди і не рухайся! Втямила?

— Угу... — тихенько сказала вона.

— Се проста ворожба! — озвалася баба. — Щоб усе достеменно прознати, треба ворожить на пшениці, а ще ліпше — на житі...

— А чого ж ви так не ворожите?

— Сила вже не та, сину! Там треба дуже великою міццю владіти, бо можеш і життя стерять... Морана одвічає на все, що її спитаєш, — але Морана пантрує, щоб і в Отхлань тебе затягти!

Баба взяла ножа і почала розмішувати молоко, тихо нашіптуючи замовляння. Чутно було, як потріскують ґноти в свічках. Ніж черкав по череп’яному дну, й попервах нічого не видно було, аж зненацька Леляна стисла мою долоню.

— Диви... Юру, диви!

— Цить! — пошепки сказав я. — Коли ворожать, то не можна балакати!

Молоко у мисці взялося тонкою дзеркальною плівкою. Вона стікала з ножа, мов живе срібло, й коли на поверхні стали відбиватися огні свічок і навколишні предмети, баба перестала мішати і схилилася над мискою.

— Ану ж бо глянемо, що воно покаже... — ледве чутно прошепотіла вона.

На дзеркальній поверхні стояв сивий туман. За хвилю по ньому стали