Читати книгу - "Земля"

– Може, ти не зрозуміла добре сну, Домнічко? Може, тобі показалося уві сні більше хлопців, а ти не спам'ятала добре саме тобі судженого?

– А бігме, що ні! Я добре знаю, що се був Ілія! – відповіла зажурено й зітхаючи Домніка.

– Та як же він тобі снився? – випитувала неспокійно пані писарева. Обіцяний їй у дарунку рушник здавався вже втраченим.

Домніка вповідала:

– Я була ніби десь у городі. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там було дуже гарно й зелено. Крізь нього вела одна вузенька стежечка.

Вона, Домніка, робила в городі, ніби пересаджувала щось. Притім снилося їй, що поглянула на стежку й погадала собі: «На тій стежці добре босому ходити. Вона така чиста й гарна, мов шовковим віником зметена».

– Оце погадала я собі. І коли я собі оце гадаю, дивлюся нараз, а на стежці стоїть склянка з водою. А потім дивлюся, а стежкою переходить якийсь пан. Він не рушив склянки з водою і пішов дальше.

«Оцей тобі не подасть склянки», – подумала я собі, бо я все про тото думала. І нараз побачила я перед собою дурного Ілію.

«Пий пиво», – каже він мені й подав велику склянку пива, таку, на яких іде в місті по дві, і які я все для свого пана приносила. Я відвернулася від нього і сказала: «Пий ти собі сам пиво: я не п'ю пива!» На те каже він мені: «Здійми накривку зі склянки й подивися, що там є!»

«Ти брехун, Іліє! – кажу я йому. – У склянках від пива нема води!»

«Подивися, заки скажеш, що я брехун! – каже він на те мені. – Чи я тебе багато разів оббріхував? Чи я тебе оббрехав, як казав, що маю кусень поля під лісом коло Григорія, Рахіриного тата? (А він поле має, пані писарко, – додала побіжно Домніка.) Чи я брехун?»

На те підношу я накривочку від склянки, а в ній – вода.

«Можеш випити ту воду! – каже він. – Вона свіжа та й чиста, а відтак підемо в танець».

А я взяла склянку і випила воду. Випила що до крапельки. Відтак дивлюся за ним, а дурний сміється: «Ти добре зробила», – каже. Коли я на нього хотіла насварити, дивлюся, а його вже нема. На тім місці, де він стояв, стоїть лише велика бочка з дощівкою. Відтак виділа я ще багато-багато склянок, виділа зелені дерева в саду й інші речі – і се було все.

– А чоловіка не виділа вже жодного більше? – допитувалася журливо писарка. – Пригадай собі! Уві сні забувається дуже часто не одно!

– Скажіть мені, що з сього має бути? – питалася замість усього дівчина.

– Кажу… чоловіка не виділа більше жодного? – повторила своє питання пані писарева.

– Ні, не виділа нікого більше! – відповіла смутно дівчина. Вона дивилася безрадно на писарку й мовчала.

– Але ти якогось пана бачила, Домнічко!

Домнічка здвигнула глумливо плечима.

– Та що мені з того прийде? Він не подав мені води, та й вже пан не засватає мене!

Пані писарка показала преважне, побожне лице і сказала урочисто:

– Як Бог дасть, так і буде! Може, ти аж на другий рік віддасися; сон не значить нічого, хоч би тобі не знати що снилося…

– А я б таки хотіла знати, що з сього має бути! – настоювала Домніка на своїм, дивлячися поважно допитливим поглядом писарці в лице. – Що з сього має бути?

На те відповіла писарка:

– Треба ще раз на Благовіщення постити, тоді вже напевно довідаєшся, що тебе чекає!

На таку відповідь поцілувала потішена Домніка писарку в руку і пішла…

Дві неділі пізніше почувся увечір в челядинській двірській кухні здавлений плач, а радше рев, що стихав, то змагався. Саме в ту пору вступила Марійка до кухні. Шукала Домніку. Мала дві красні курки на продаж і, не хотячи везтися з ними другого дня на торг, прийшла поспитатися, чи не закупить їх пані.

Зачувши в сінях перед кухонними дверима всередині плач, спинилася. Що там зайшло? Били кого? Хтось плакав, неначеб йому серце розривалося… Здавалося, одна-однісінька особа була там. Вона потиснула за клямку й увійшла досередини. Кухня була слабо освічена. Під стіною, на довгій лавці, що сягала від печі до дверей, лежав на животі на цілу свою довготу Ілія і, підклавши під лице руки, плакав гірко.

При вході підняв трохи голову вгору і глянув на неї. Побачивши, що се чужа, заграбав лице наново у рамена і, зітхнувши тяжко, замовк.

– Добрий вечір, Ілійко! – промовила Марійка в добрім, несміливім тоні, спинившися посеред пекарні. – Чи нема тут Домніки?

– Най її кольки пірвуть! – закляв хлопець, не підводячи обличчя з рук.

– Ей Боже, Ілійко, а вам що такого? – кликнула з переляком Марійка, приступаючи близько до хлопця. – Що вам Домніка винна?

– Що вона мені винна? – відповів він, підводячи голову вгору. – Вона з мене сміх пустила! Я сватав її, а вона мене відкинула! Тепер з мене всі сміються!

При тих словах упустив голову наново на руки й розревівся вголос.

Марійка мовчала хвилю, дивлячись поважно на хлопця, а відтак сіла недалеко нього на стілець і задумалася.

Ся справа зайняла її.

Ілія був сиротою. Не дуже вже молодий, хоч молодший від Домніки, і не дуже-то мудрий. У війську не служив, бо не взяли його. Мав два морги поля. Був усе в службі і наскладав трохи грошей, не був пияк і не крав, і як роздумати, то був зовсім порядний парубок.

Розуму не було в нього дуже багато, але в якого чоловіка пребагато розуму, в того не все жінці дуже добре. Сам не знає, чого від жінки вимагати. Вона любила Домніку й була б їй усього добра рада, як рідній сестрі. Відчула, що їй припала в оцій справі якась діяльність і що на цілу справу не можна було не зважати.

– Коли ви сватали Домнічку, Іліє? – спитала поважно, присуваючися ближче до хлопця, забувши зовсім справу, в якій властиво прийшла.

– Сьогодні зрання! – відповів хлопець. – Вона розсміялася мені в лице та сказала, що не наїлася дурних грибів, аби піти за мене. Прошу вас, лелічко Маріє, – додав він щиро, – що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б ніхто