Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

322

I, 3. Наше «тримати язика за зубами» перегукується із часто повторюваною у Гомера метафорою: «Яке слово вилетіло у тебе за огорожу зубів?» (пор.: Слово — не горобець, вилетіло — не впіймаєш)… Ще античні з усмішкою стверджували: маємо два вуха, але один рот, щоб удвічі більше слухати, аніж говорити. Учні Піфагора проводили у мовчанці й роздумах п'ять років — обдумували слова свого вчителя, і лише після того їх допускали в його оселю для спілкування.

323

І, 4. Людина, мікрокосм, покликана наслідувати гармонію макрокосму. Пошуки злагоди з самим собою — провідна тема давньої і нової літератури, новітньої психології. Заки йти до інших, треба ступити на стежку до самого себе — в собі навести лад і погоду. Про це — Сенека: Propera ad me, sed ad te prius — Поспішай до мене, але до себе — насамперед.

324

І, 5. З першим рядком дистиха згадуємо бувальця Одіссея, який «Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив» (переклад Бориса Тена). Другий двовірш поведе до вислову, який особливо цінувала гуманістична доба, — із Теренція: «Homo sum: humani nihil а me alienum puto» — Я людина і вважаю, що ніщо людське не є мені чужим (у спрощеній версії: «Ното sum, errare mihi est» — Я людина, і мені властиво помилятися)… «Хто з вас без гріха, нехай перший на неї каменем кине» (Ісус — до книжників та фарисеїв, що вимагали каменувати зловлену на перелюбі жінку. — Ів. 8: 7)… «Хай у мене каменем той хоч зараз кине, / На сумлінні хто б не чув жодної провини» (Архіпіїта Кельнський). Жартівливе відлуння — у пісні Возного з «Наталки Полтавки» І. Котляревського: «Всякого рот дере ложка суха — / Хто ж єсть на світі, щоб був без гріха?»

325

І, 10. «Такого (такої) не переговориш»… Про вправне багатослів'я — Сенека: «Plus sonat, quam valet» (Більше дзвенить, аніж важить)… Пусті слова («пустодзвін») — протилежність до виважених, вагомих, що є знаком розуміння — душевної мудрості. Говірливих багато, розумних — мало. Мовчазна сова — птаха, посвячена богині мудрості Афіні.

326

І, 14. Самокритичність — від присутності у нашому духовному єстві критичного «я» — цензора, до чийого голосу то дослухаємося, то не хочемо його чути («мнительный», лат. opiniosus, — аж надто турбується думкою інших про себе). «Усе наше щастя — у нас самих, і в цьому — благодать: були б ми вкрай нещасливими, якби наша порядність залежала від стороннього судження; ти — саме такий, яким ти є у собі, і яким бачить тебе Бог», — із теологічних роздумів, що перегукуються — зі стоїчними: «Бог — побіч тебе, з тобою, в тобі… спостерігач усіх наших добрих та лихих вчинків, наш сторож» (Сенека).

327

І, 15. Порада пов’язана, зокрема, з морально-етичною проблемою бути і видаватися (esse — videri): хтось є добродійним від природи, а хтось — прагне таким видаватися, отже, — й хваленим бути. Двовірш виснувався, очевидно, з трактату Сенеки «Про добродійства», де ця ж думка — у стислій прозі: «Qui dedit beneficium taceat; narret qui accepit» — Хто обдарував когось добродійством, хай мовчить, а розказує про нього — обдарований.

328

I, 18. Порада веде до оспіваної у Горація золотої середини (не посередності!) й до поняття міри, що в підґрунті античної філософії. Вперше про це — Архілох: «Радість є — радій; є туга — потужи собі, але — / Міру знай…». У щасті пам'ятати про нещастя — щоб душа була добре підготовленою, наче панцирем оснащеною (pectus bene praeparatum), до неминучих у житті перемін: «Жити — то наче у війську служити» (Сенека).

329

II, 6. Вміння радіти малому, приборкувати свої забаганки й уникати надміру — запорука людського щастя. «Disce gaudere» — Вчись радіти (Сенека). Образ, що у другому рядку, перегукується з кінцівкою Горацієвої оди про золоту середину — aurea mediocritas (11,10): …дужчим вітер став — поспіши згорнути / Повне вітрило.

330

II, 22. «Розділяй із другом усі свої турботи, усі помисли. Вважатимеш його вірним — таким і зробиш його» (Сенека). Александр Македонський настільки довіряв своєму лікареві Філіппу, що, не вагаючись, випив ліки, які той йому приготував — не зважав на листа, де його попереджували про небезпеку отруєння; листа ж дав прочитати Філіппові вже після того, як той засіб випив. За іншою версією, спокійно пив ліки під час того, як Філіпп читав листа: на обличчі лікаря бачив не страх, а обурення.

331

II, 25. Овідій у «Посланнях із Понту» (I, VI) співає хвалу тій богині, Надії (Spes) що лиш одна ще залишилась на «злочинних землях», богині, яка не покидає хворого до останнього поруху живчика, коли від страдника вже й лікар відступився… Серед багатьох афоризмів, що стосуються поняття «надія», — чи не найвідоміший у нас той, що належить Лесі Українці: «Contra spem spero» (надіюся всупереч надії) — «Без надії сподіваюсь». На біломармуровому пам'ятнику (скорботна жінка з опущеною лірою), який для свого батька, пароха с. Біла на Тернопільщині, Амвросія Крушельницького, спровадила з Флоренції його славетна дочка Соломія, — напис латиною: «Semper tecum, Pater, in fletu et spe» — Завжди з тобою, Батьку, в сльозах і в надії.

332

II, 28. Найважче дотримати міри, про це філософи в один голос, — у тілесній насолоді (voluptas); вона ж, коли їй даси волю, обертається гіркотою (Сенека)… «Гостю, можеш увійти сюди; тут тебе чекає найвище благо — насолода» — таким написом зустрічали перехожого знамениті «Сади Епікура» в Атенах. Тут же, при вході, й подавали звабленому тим написом обіцяну «насолоду» — мищину каші й кухоль води: «не відчувати холоду, болю, спраги» — ось істинна насолода; все інше, за Епікуром, — забаганки. «Пришли мені горщичок сиру, щоб можна було порозкошувати, коли захочеться», — пише він своєму приятелеві…

333

III, 1. «In mores Fortuna jus non habet» — Фортуна не має влади над звичаями. «Sera nunquam est ad bonos mores via» — Ступити на шлях доброзвичайності — ніколи не пізно (Сенека). Часи є такі, якими є у них звичаї — добрі чи погані: «О tempora! О mores!» — О часи! О звичаї! (Ціцерон). Філософи стоїчної школи часто протиставляли прості, здорові звичаї староримської Республіки моральному занепадові в добу