Читати книгу - "Львiвська гастроль Джимі Хендрікса"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дивний солонуватий запах залоскотав у носі в Тараса. Він нахилився до жінки, доторкнувся до її плеча.
– Все гаразд! – спробував її заспокоїти. – Вони втекли! Вставайте!
Жінка повільно опустила руки, якими затуляла голову, подивилася з побоюванням на Тараса. А він, побачивши на її обличчі кров, злякався і зробив крок назад.
– Ходімте до мене, – сказав їй Єжи. – Треба викликати міліцію! Ходімте!
Поки Єжи допомагав жінці звестися на ноги, Тарас зібрав її покупки назад у пакет, узяв пакет під дно – ручки у нього було відірвано – і заніс до квартири.
Вже посадовивши жінку на кухні, Єжи намочив рушник і витер її обличчя та руки. Тарас викликав міліцію та «швидку» і теж зайшов на кухню.
– Сволота! – шепотів Єжи, продовжуючи витирати з її лиця кров, що знову й знову виступала з ран. – Скільки їх було?
Жінка здригалась і не відповідала. Тільки час від часу вона підводила зляканий погляд на Єжи і Тараса, що стояв з ним поряд.
Через декілька хвилин у двір заїхав міліційний джип. Міліціонери, зустрінуті Тарасом, теж пройшли на кухню. Єжи глянув на їхні брудні важкі черевики і скривив губи.
– Хто це її так? – запитав молоденький сержант.
– Ми не бачили, – відповів Тарас. – Коли вибігли, їх уже не було.
– Вони згори напали, – тремтливо прозвучав слабкий голос жінки. – Згори, як птахи! І ще сміялися при цьому!
«Швидка» приїхала хвилин через п'ять. Жінка-лікар оглянула потерпілу.
– Знову, – видихнула вона скрушно.
– Що «знову»? – обережно запитав міліціонер, на вигляд старший.
– Лице і руки поколені тонким гострим предметом, – пояснила лікар. – Втретє за цей тиждень! Якийсь маніяк орудує!
Вона допомогла потерпілій підвестись і разом із сержантом, що взяв її з іншого боку під руку, вивела жінку з квартири.
Старший міліціонер затримався на хвилинку, записавши телефони Тараса та Єжи і сказавши, що, можливо, передзвонить їм пізніше.
Обидві машини поїхали, і знову стало тихо. І у дворі, і в квартирі.
Єжи мовчки взяв у руку віник і почав підмітати підлогу на кухні. Наткнувся поглядом на паперовий пакет із продуктами. Виклав його вміст на стіл. Кільце ковбаси заховав у холодильник.
– Може, все-таки коньячку? Проти стресу? – запропонував Тарас, що заглянув на кухню.
Єжи відмовився.
– Пізно вже, – сказав він. – Та й на тверезу голову сни сняться добрі, без цих жахів, – він кивнув на вікно, за яким осінній вечір ось-ось збирався перетворитися на ніч.
Вночі Тарасові не спалось. Він крутився, лежав на спині з розплющеними очима. Кілька разів підводився й підходив до вікна, за яким було тихо та спокійно. Знову лягав, але заснути ніяк не міг. Увесь час згадувалася ця жінка, на яку «напали згори, як птахи». її крики з двору. Кров на її обличчі. Жах в її очах. Усі ці зорові та слухові спогади викликали якусь дивну заціпенілість тіла. Так, напевно, почувається кролик, на якого дивиться удав перед тим, як проковтнути. Жах передує неминучій загибелі, смерті. Це, звичайно, стосується скоріше кролика, ніж Тараса. Жах в очах цієї жінки із кров'ю на обличчі його, Тараса, не стосувався. Він – сторонній, навіть не свідок. Точніше – свідок не події, а наслідків.
Тарас зітхнув, повернувся на бік. Простягнув руку до тумбочки й узяв мобільник. Подзвонив Дарці.
– Як ти? – запитав.
– Нормально, – відповів знайомий голос. – Тихо. Нікого. Приходили з казино, обміняли десять тисяч доларів. Знову гривні немає. Вночі чомусь усім потрібна гривня, а вдень – долари…
– Дивно, – погодився Тарас, згадавши, що й сам постійно міняє євро та долари на гривні, й завжди вночі. – А мені не спиться…
– Випий! – порадила Дарка.
– Я вже. Не допомагає.
– Тоді приїжджай! Поговоримо!
– Я ж випив, – почав виправдовуватися Тарас. – Тепер за кермо не можна. Тільки пішки.
– Так пішки приходь!
– Знаєш, – Тарас заговорив повільніше. – Я боюсь. У нас сьогодні у дворі на жінку напали… Вся в крові була…
– Ну, на жінок завжди нападають. На чоловіків нападають, тільки коли поряд жінок немає, – голос Дарки задзвенів пустотливо та грайливо. – А мені якраз кави хочеться!
– Просто зараз?
– Просто зараз!
– Добре, вже встаю! – сказав Тарас і опустив ноги на підлогу.
– Вставай-вставай! – підохотила його Дарка. – Нічого дурно валятися!
Тарас одягнувся, заварив каву, залив її в термос.
Вийшов у двір і прислухався до навколишнього нічного світу. Те, що спочатку здалося йому тишею, поступово розшарувалося на безліч мікрозвуків. При цьому деякі з цих мікрозвуків доносилися з тілесних надр самого Тараса. Він однаково добре чув навіть не вухами, а власною шкірою стук свого серця. Чув далеке дзижчання літака десь високо в темних небесах. Чув щось не зовсім зрозуміле, але ритмічне і таке, що мало якості якоїсь індустріальної мелодії, ніби нескінченно працюючий верстат або конвеєр. Коли ця мелодія затихла, Тарас зрозумів, що десь далеко пройшов потяг.
Потяг, що пішов за межі слуху, заспокоїв Тараса. Він вийшов на Пекарську і повернув по ній ліворуч. Тепер сам він став джерелом нічного звуку. Він ішов і слухав свої кроки, і водночас намагався ступати м'якше, щоб його кроки звучали якомога тихіше.
Біля Галицького ринку ним оволоділо вже знайоме занепокоєння, і Тарас попрямував швидше, немов поспішав проминути небезпечну зону. І дійсно, пройшовши метрів тридцять-сорок, зупинився на початку вулиці Франка і завмер, розуміючи, що занепокоєння покинуло його так само швидко, як і оволоділо ним раніше, кілька хвилин тому. Озирнувся на всі боки, прислухався. Нічого незвичайного, тільки чомусь на язиці з'явилася солоність. Поправивши на плечі сумку з термосом, Тарас зробив декілька кроків назад, до Галицького ринку. І відразу відчув дивні неприємні вібрації. Тепер, коли він дуже уважно прислухався до свого тіла, виниклі відчуття не викликали більше занепокоєння, а просто страх і цікавість. Причиною цієї цікавості цілком міг виявитися випитий увечері коньяк. Тарас зробив іще декілька кроків назад, і тут його наче затрясло. Тремтіння пройшлося по всьому тілу зверху вниз. Він завмер. Цікавість зникла. Залишився тільки страх і солоне дивне повітря, що ним важко дихати. Згори різко закричав криком, що нагадував старечий регіт, якийсь птах. Заляскали крила. Тарас задер голову і побачив, як на нього падає щось біле. Ударив по цьому білому рукою, як по м'ячу, і біле, виявившись важким і м'яким, відлетіло вбік і, заляскавши крилами, почало здійматися в невидиме нічне небо. Тарас вибіг назад, на початок вулиці Франка. Але занепокоєння тепер не відпускало його. Він був зляканий, тремтів. На лобі виступив холодний піт. Він витер його долонею правої руки, але лоб залишився неприємно
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львiвська гастроль Джимі Хендрікса», після закриття браузера.