Читати книгу - "Морські казки: Казки про Mелюзину і морських людей"

Вона шпурнула ті тріски під припічок, а сама стала димом і вийшла через комин.

Доньки довго чекали, потім увійшли в хату. Тріски лежали під припічком, піч була студена, а баняк порожній. Вони побігли у палац.

– Тату, ніхтолиця знову щезла.

Дундулюк пустився здоганяти. Калинка, як почула, що він недалеко, перекинулася в зірку й попросила хмарку:

– Хмаринко-сестричко, накрий мене!

Хмарка її накрила. Але Дундулюк засапався і так дмухнув, що із хмарки пір'я полетіло. Тоді схопив зірку й спустився на землю.

– Кажи, чому тікаєш від мене?

– Я присягла Михайликові, що буду йому вірною.

– Тому лайдакові? Я його знищу!

– Не зможете. Ваше око не уздрить його.

– Тоді стань каменем навіки!

– Ні, лише на три тижні… А вам щоб серце трісло!

Дундулюк зблід і раптом упав. Більше не підводився. Калинка стала каменем. Лежала так три тижні, гейби спала. Потім ожила й полетіла за своїм чоловіком.

А він уже був дома і чекав її. На все село зробили весілля. Я теж там був, про все почув та й вам розповів.

Умна жінка

Прийшов раз мужик до царя, повеличав його, як слід там, чи ваше величність, чи якось по-іншому, і просе:

– Скажіть, що мені робити, щоб мене звали хазяїном, бо скільки я вже не служу, скільки не заробляю, ніхто мене хазяїном не називає?

Подумав цар, подумав, нічого не сказав, пішов до сенаторів. У них спитав. Ті теж. Думали, думали, нічого не сказали. Тільки царська дочка те все чула, прийшла та й каже:

– Треба його оженити, тоді ніхто не буде питати – де робітник або хлопець, а спита, де хазяїн, от я стільки у вас не живу, всі питають, чи дома ваша дівка, а не зовуть хазяйкою.

А царь на те відповідає:

– Так, усе вірно.

Вийшов він на крильце і розказав тому чоловіку, той і пішов собі. От сенаторам і стало завидно, що як-то ми нічого не сказали, а дівка та сказала. Пішло на те, що кому-небудь з царства треба уходить. Або їм, або їй. Тоді дівка й каже:

– Нехай я піду, а вони, тату, вам зостаються.

Запрягли карету, надавали їй одежі всякої та відправили з солдатом за границю. От вона всі плаття віддала тому солдату, який її віз, а собі взяла тільки три платочки та пішла десь в робітниці. А у того хазаїна був в робітниках і той чоловік, що царя питав, як йому робити, щоб хазяїном звали. От живуть вони там та одного разу робітник і каже:

– Давай поженимося. То будемо хазяїн та хазяйка, а то все робітник та робітниця.

От і поженилися, десь собі хатку построїли та захазяйнували, та до того дохазяйнувалися, що вже і їсти нічого, а вона лежить нездужа. Та й каже тоді чоловікові:

– На, чоловіче, оці три платочки та понеси на базар, що хто перший даватиме за них, те й бери.

От несе він ті платочки, назустріч йому солдат та й запитує:

– Продай платочки.

– Купіть, що дасте?

– Скажу я три слова.

Той подумав, подумав, та й пригадав, що жінка наказувала, що хто перший дасть за ці платочки, за те й віддавати.

– Гаразд.

– Перше слово: не подумавши не начинай, а друге – не прелюбодійствуй (обіцянку – не порушай), а третє – забув.

Прийшов чоловік додому і каже жінці, що віддав платочки за три слова. А вона йому відповідає:

– Ну отдав, так отдав.

– Піду на судно наніматися, грошей половину візьму, половину тобі залишу, а там як Бог дасть.

Вийшов туди, де їх нанімають, і найнявсь першим, а першому дають, що запросить, тільки як поїдуть та допливуть до якогось моря, то першого і пхнуть з корабля, бо як не пхнуть чоловіка, то море не пропусте. От забрав він гроші, отдав жінці у порога та пішов, а вона тим часом вагітна була, та з часом народила двух синів, як соколиків.

Плив він на кораблі у тому морі, де його кидати треба, він і каже:

– Ей, братці, не кидайте мене, бо я знаю, куди мені треба, я і сам плигну.

Надів чисту сорочку, помолився Богу та й плигнув. Як плигнув, так море ще ревло дванадцять днів та ночей, а тоді вже пропустило.

А він як упав, та прямо до морського царя у дворець. Тут його як побачили, стали пити та гуляти та кажуть йому:

– Нам тебе їсти нельзя, бо ти царського коліна, ти царів зять, а нам сват, бо цар людський з нашим морським якось родичається.

А того другого, що кинули у воду, так і розшматали та кажуть:

– Живи у нас. Женися, є у нас для тебе жінка.

А він згадав, що є в нього своя жінка та іншої йому не треба, тому й в морі навіки не остався. От як погуляли добре, дають вони йому кирпичину та бумагу до його тестя та й відпустили. Він як виринув, як погнав кораблі, що малось їм ідти дванадцять діб, а він перегнав за два дні. От як приїхали кораблі до царя, собираються корабельники до царя з подарунками і він проситься:

– Я піду хоч подивлюся на палац.

– Що ж, пустіть його, хай подивиться.

Ну як ввійшов у палац, зараз ту бумагу царю в руки, ту кирпичину на стіл, так вона всіх і осяяла. Цар подивився на бумагу та й каже:

– Так це ж мій зять, він мені й кораблі пригнав.

Зараз привіталися, а цар тоді й питає:

– А де ж дочка моя?

– Залишилася на хазяйстві.

Зараз посила цар карету, сенаторів, весь двір, та й поїхали вони усім двором до царевої дочки. Бачать, біля неї два таких гарних молодця, він хотів було їх зарубати, але згадав, що з тих пір, як жінку свою покинув, багато часу пройшло. Сини його вже повиростали. Тут зараз цар дав їм півцарства, і стали вони собі жити та Бога хвалити.

Про купця, його сина і морського царя

Був багатий вельми купець. Поїхав якось він на кілька літ у чужий край: свої товари продати, заморських накупити. Залишив дома сім'ю – батька, матір і молоду жінку. А того й не відав, що була вона саме в тяжі.

Довго чи недовго пробував купець у заморській стороні, розпродав свої товари. Сів на корабель і пливе додому. Пливе він день, пливе другий, а на третій – зупинився корабель серед моря. Що вже не робили слуги, як