Читати книгу - "Армагед-дом"

Славко сів поруч і обійняв її за плечі. Погладив по голові, по жорсткому просоленому волоссю:

— Ну… нічого. Зі мною теж колись… ледве в ставку не втонув. За два метри від берега. А Сашко… ти на нього не думай. Він, коли не бачив ніхто, сам ледь не плакав, блідий такий… Не чув він. Так буває, здається, що кричиш голосно, а насправді жодного звука. А ще море шумить. Отож… ну не плач. Усе ж минулось…

Славків голос був таким переконливим, Лідка, яка й без того ревіла, вкрилася потом від думки про те, що насправді вся історія з утопленням — дурнувата випадковість. В однієї дурепи не вистачило голосу кричати голосніше, інший дурень зачитався, забув приглядати за купанням дівчиська…

Вона замовкла. Славко все гладив її і все бурмотів, утішаючи; тепер Лідці неприємними були його дотики. Згадувалися масні очі веселої Валі; ні, сволота Саша, паскудна сволота; йому що до того?! Та хай Славко хоч з усім табором «лижеться», хоч із Валею, хоч із Петром Олеговичем. Його що, завидки беруть?!

Із низьких півпідвальних дверей вибрався Віталій. Болісно примружився, коли сонце вдарило йому в обличчя; слідом вийшов похмурий Петро Олегович. Його бліда теніска темніла під пахвами двома плямами поту.

— Отже, так, лаборант Зарудна, — повідомив Віталій, дивлячись їй в обличчя очима-свердлами. — До кінця експедиції лишилось не так багато. Ніяких інцидентів, дострокових повернень, рапортів і всього такого ні мені, ні Петрові не треба. Отож перетерпи, будь ласкава, пересидь у лабораторії. До моря не підходити. До катера не наближатись. Сподіваюсь, більше ніяких надзвичайних ситуацій не буде?

Петро Олегович уникав дивитися на Лідку. Зате Віталій дивився, ніби закручував на її обличчі два залізні болти. Лідка зрозуміла, що не зможе не помститися. Не відповісти йому — тепер. Навіть під загрозою ганьби й нових глузів.

— Я бачила залишки Дзеркала, там, у Воротах, — сказала вона Віталеві в очі. — Я БАЧИЛА. А ви — ні.

Петро Олегович скривився, ніби йому було соромно за Лідку. Так непристойно, по-дитячому брехати, вигадувати казочки, безпорадно набивати собі ціну…

Обидва повернулись і пішли геть, не кажучи ні слова.

— Ну навіщо ти, — стомлено сказав Славко. — Ну помовчала б… що ти мелеш?

— Я бачила, — сказала Лідка, відразу заспокоюючись. — Якби не та отрута, що цей вилупок намішав мені в балон…

— Це параноя! — кинув Славко злісно. — Хто тобі чого намішував? Завтра виявиться, що тобі салат отруїли!

Він затнувся.

Поруч стояв Віталій. Футболка його забруднилась на животі, й через те здавалося, що жовта миша побувала в димарі.

— Зарудна… Ходімо зі мною.

Блискуча сітка. Павутиння, місцями порване, місцями ідеально гладеньке і блискуче на сонці. Блиску Лідка намалювати не зуміла, але загалом вийшло доволі схоже. Особливо беручи до уваги слабку зорову пам’ять, яку Лідка знала за собою ще з ліцею.

І вже, звісно, не вийде намалювати звуки. Мало того, Лідці їх і пригадати до пуття не вдавалось.

— Чому ти мені відразу нічого не сказала? — недобрим голосом поцікавився Віталій.

— Я забула. Тому що балон, отруєння і…

— Не було ніякого отруєння! Не мели дурниць. Щоб отруїти людину на глибині п’ять метрів, отрута в балоні має бути концентрованою й помітною, а експертиза не показала майже нічого!

— Майже?

— Нічого, що могло б викликати таку твою реакцію!

— А якщо ВІН підмінив балони перед експертизою?

— Істеричка, — стомлено сказав Віталій. — Із яким задоволенням я відправив би тебе назад.

— То відправляйте! — Лідка погладила білий аркуш зі своїм кособоким малюнком. — Відправляйте… я знайду людей, які мені повірять!

— Дай.

Віталій висмикнув папір з-під її рук. Знову підніс до очей, і обличчя в нього було таке, ніби через силу доводилося смоктати нудотно-солодку карамельку.

— Ви не вперше це бачите, — тихо сказала Лідка.

Віталій знизав плечима:

— Мало що… Так, я бачив щось подібне. У звітах щодо старих артефактних Воріт, що їх досліджували кілька циклів підряд, урешті махнули рукою й відкрили для туристів… Там була окрема підбірка «божевільних версій». І якийсь такий псих, як оце ти, теж побачив… павутинку. Щоправда, трохи цілішу, ніж у тебе. І ще там була спеціальна тека під назвою «знепритомнення в отворі». Усього випадків сім чи вісім… ти вирубилася під дією Воріт. Дай Сашкові спокій.

— І тепер ви не підпустите мене до Воріт і близько? — в’їдливо припустила Лідка.

Віталій скривився.

* * *

Уночі їй наснилась дитина. Хлопчик років півтора, в білих трусиках, що надималися на вітрі. Він упевнено стояв на дебелих, трохи кривеньких ніжках, причому на правому колінці — наполовину загоєне, замазане зеленкою садно. В одній руці — яскраво-жовта пластмасова лопатка, у другій — гумовий кіт із пищиком на животі. Коротко підстрижене русяве волосся, велика кругла голова, очі безтурботно-спокійні, обличчя — маленький портрет Андрія Зарудного, чи, може, Славка, все однаково. Пухка долоня дужче стискає гумову іграшку, кіт довго пищить, і ще раз, і ще.

Лідка прокинулась. Над наметом гуляв вітер, протяжний писк іще стояв у неї в вухах, вигаданий, примарний звук. Славка поруч не було.

Вона розкрила наполовину зашнуровану завісу й навкарачки вибралась назовні.

Уся ця маячня, ці ідіотські байки про те, що бездітній жінці обов’язково сняться її ненароджені діти… Ну, було б йому оце рік-півтора. Пускав би слину, вовтузився б із брязкальцями, гриз гумові кільця… І все. Нічого б іншого не було, ні університету, ні роботи, ні експедиції…

А на чорта вона здалась, ця експедиція?! Ну, обміряли залишки Воріт. Ну, встановили, що нічого особливого вони собою не являють, камінь як камінь, людство таких арок набудувало до греця. Зрозуміти природу Дзеркала ми безсилі, та й немає його тут, Дзеркала, самі фантазії…

У передсвітанковій сутіні світилось єдине віконце в приміщенні «штабу». Славка ніде не було видно; віддалік бовванів жовтогарячий, як апельсин, просторий намет Валентини.

Лідка повернулася під тент. Згорнулась калачиком і заплющила очі.

* * *

І цього разу без Саші обійтися не вдалось. Він сидів за кермом катера, а Лідка сиділа на кормі і вдавала, що не помічає підводника. Свіжий вітер розмаював її волосся, нарешті вимите з шампунем; Лідка знала, що має ефектний вигляд, і знала, что ефекту вистачить до першого занурення у воду. Потім волосся обліпить голову й шию, і змиється та мінімальна косметика, яку вона всупереч здоровому глузду наклала сьогодні на очі й губи. Безглуздо фарбуватись, вирушаючи під воду, та саме сьогодні Лідці хотілося продемонструвати всім свою красу