Читати книгу - "Далекий простір"

і якась безодня виникла між мною і моїми близькими. Потім я пізнав людей, які колись теж бачили, але вони, їхні життя залишилися мені чужими. І ось я зустрів таких, як я, котрі бачать цей світ, – спочатку як ворогів, потім дедалі більше розуміючи їх. Але й вони зі своїм життям мені чужі. Що я за людина? Вони пропонують мені службу. У них мало зрячих, і вони пропонують мені стати міністром у справах зайнятості. У мене, мовляв, є знання життя сліпих, їхньої психології і так далі. Нащо це мені? Мені це так само не потрібно, як зупиняти мегаполіс. А що мені потрібно?

Я, напевно, жахливий егоїст. Якщо вже на те пішло, вони не гребують цією роботою. Вони всі працюють на мегаполіс, нехай і на найвищих рівнях влади. Я відкрив приголомшливу річ: адже вони всі живуть мегаполісом. У них немає бажання СВОГО життя. Щоранку Тихий Куточок порожніє: гвинтоплани забирають їх усіх на службу. Звичайно, у них немає проблем із житлом, із їжею, з одягом. Але яке це має значення? Що вони живуть багатше за сліпих, користуючись владою? Пан Річардсон усі вечори проводить за діловими переговорами, він член Вищої Державної Наради. Я не розумію, чим він живе, що його тримає. Невже влада має стільки самоцінної сили? Який у цьому сенс? По суті, вони всі тут, у селищі, таємно, приховуючи від себе і від інших, радіють лише одному: що вони – якась вища каста, правителі. Вони, їхні батьки, діди і їхні діти, онуки. Вони керують цим чудовиськом і радіють! А мені це чуже.

Я не розумію себе, своїх почуттів. Іноді я їх ненавиджу, іноді вважаю людьми, які жертвують собою заради нещасних сліпих. Так важко відокремити готові блага, які вони беруть собі, від їхньої служби, від того, що вони таки роблять для мегаполіса, забезпечуючи так чи інакше його існування.

Ну, гаразд, а що ж я? Чого я хочу? Чому мені все чуже – і моє минуле, і Окс із його людьми, і ці правителі? Чому мені не хочеться жити ні життям Ліоз (як я можу тепер ним жити, зрячий?), ні життям Окса (навіщо зупиняти цей мегаполіс?), ні життям зрячих правителів (навіщо мені ця влада?)? Що я таке?

Добірка матеріалів із газет «Відомості Вищої Державної Наради», «У світі сліпих», «Вісті з мегаполіса», «Незалежна думка», «Життя Тихого Куточка»

Несподівана поява Габра Силка

Зниклий під час недавньої пожежі в диспансері Міністерства контролю Габр Силк учора вдень був затриманий у Головному Залі Центрального Електронного Управління при спробі заміни життєво важливого блоку.

Ось що розповів нашому кореспондентові Веніаміну Болдеру член Вищої Державної Наради, помічник Відповідального у справах безпеки пан Чарльз Бермінген.

Наш кор. Пане Помічнику, яким чином злочинець проник до електронного серця мегаполіса?

Г. П. Особистістю цієї людини займалися не ми, а, як завжди, Служби безпеки сліпих. Ми в їхні справи не втручаємося. Також вони, ці служби, борються зі всіма терористичними організаціями, найсильнішою і найбільш небезпечною серед яких є група Окса Нюрпа. Про наближення вищевказаної особи нас було повідомлено в останню мить контрольно-пропускними службами, коли він був уже на шляху до Головного Залу.

Наш кор. Вибачте, але чому його відразу не затримали?

Г. П. Бачите, це досить складне і делікатне запитання.

Наш кор. І все-таки.

Г. П. Справа в тому, що вищезгадана особа – зрячий, а це багато в чому змінює суть справи.

Наш кор. Так, але, пане Помічнику, він, як відомо, до останнього часу був типовим сліпим.

Г. П. Хай би ким він був у минулому, але сьогодні він зрячий, він бачить світ, і ми не можемо віддати його знову до рук сліпих.

Наш кор. Не можете? Які причини? Ви боїтеся, що він розповість їм, що є насправді?

Г. П. І це теж. Але, знаєте, він навряд чи досі мовчав. Як відомо, щоби повірити в істину, треба її побачити, а не слухати словеса.

Наш кор. Для сліпих він психічно хворий, чи не так?

Г. П. Ми не вникаємо в такі нюанси. Важливо те, хто він і що він для нас.

Наш кор. Чому ж ви не рятували його від засліплення в диспансері сто днів тому?

Г. П. Ми нічого про це не знали. Сліпі самі регулюють своє життя, для цього у них є відповідні інститути. Ми не втручаємося в такі дрібниці. Ми не можемо знати, що робиться в кожному квадраті, на кожній вулиці.

Наш кор. Але припустимо, вам би стало відомо, що прозрілого хочуть знову осліпити…

Г. П. Знаєте, це, знов-таки, дуже делікатне питання, і воно не вирішується зопалу. З одного боку, звичайно, ми зацікавлені у збільшенні кількості зрячих, і нам не байдуже, що десь осліплюють того, хто, як і ми, бачить білий світ.

Наш кор. Кажуть, уся банда Окса Нюрпа складається з таких людей. Які колись бачили.

Г. П. Не знаю, цілком можливо. Але я закінчу свою думку. На жаль, існує і «з іншого боку», причому таких «інших сторін» досить багато. Візьміть проблему чистоти нашої, дозвольте так висловитися, раси.

Наш кор. Ці ваші слова не сподобаються нашим гуманістам і демократам.

Г. П. Я знаю. Але на своє виправдання можу сказати, що наше об’єднання на ґрунті зору – неминуче, ми не винні, що нас так мізерно мало і всі ми, на відміну від мільйонів і мільйонів сліпих, – бачимо.

Наш кор. Вони нещасні люди.

Г. П. Я цього не заперечую.

Наш кор. Значить, ви стверджуєте, що ми всі приречені на «почуття раси»?

Г. П. Я би не назвав це почуття расистським. Відчуття нашої об’єднаності на якомусь ґрунті – і мимовільного протистояння світу сліпих – просто випливає з самої реальності. Як можна не відчувати, що ти в певному сенсі багатший, щасливіший, перебуваючи поруч зі сліпим? Це психологічно неможливо. Ми всі бачимо, а вони не бачать – що тут можна вдіяти?

Наш кор. Так, але до чого тут проблема, як ви висловилися, расової чистоти?

Г. П. О, справа не в якійсь зарозумілості, повірте. Просто ми всі мешкаємо поза мегаполісом, у Тихому Куточку, і наші діти виховуються в наших школах і читають не пальцями, а очима звичайні літери. Ми всі свої там, у Тихому Куточку, у нас своя манера спілкування, нас об’єднують спільні звички, смаки. Повірте, тут річ аж ніяк не в самому зорі. І ось ми почнемо вводити в наше