Читати книгу - "Глибинний шлях"

— І, знаєте, — говорив Кротов далі, — всі його співробітники вишукують безліч різного гатунку речей, які нібито потрібні для науки, та абсолютно не мають значення для нашого будівництва… Тепер у нас з палеонтологом трагедія. Цими днями ми розкопали на глибині в тисячу п’ятсот тридцять п’ять метрів кладовище якихсь допотопних звірів.

— Ого! — вигукнув професор..

— Справді, небувале явище… Тільки ми в тому самому місці повинні пробивати річище для підземної ріки. Ну, тут і почалась війна з одним палеонтологом.

Я, зрозуміло, з неабиякою цікавістю прислухався до цієї розмови, догадуючись, що то був за палеонтолог.

— Хто ж то такий? — сгштав я.

— Є тут такий Догадов…

— А-а…

— Людина, здається, тямуща. Іноді дуже розумні речі говорить. А тут, з цими кістками, просто бій мені вчинив. Сьогодні оце послав телеграму до Макухи. На мене скаржиться.

В цей час ліфт рушив. Знов підлога ніби провалювалась у нас під ногами.

Та незабаром почалось гальмування. Наближалось дно шахти.

— Уявіть собі, — звернувся до мене Тарас, — на якій страшній ми глибині. Скільки над нами землі та каменю!

Я зажмурився, намагаючись уявити собі це і аж здригнувся.

— Жах! — промовив я.

Ліфт уже спинився, і Кротов, відчиняючи дверцята, сказав мені:

— А уявіть, якої велетенської сили відбувалися тут пересування земних мас, якщо кістки звірів потрапили на таку глибину.

— Мені здається, що це неможливо, — зауважив Аркадій Михайлович. — Звичайно, я не такий уже й знавець геології. Та все ж таки…

— Від геологів я чув те ж саме, — сказав Кротов. — Але кістки ті я сам бачив.

Ми вийшли з кабінки.

Перше, що вразило мене та, мабуть, і Тараса, — це напівтемрява, що оповивала все довкола. Уже цим дев’ятсот двадцять п’ята шахта відрізнялася від того підземелля, куди нас водив Самборський. На моє запитання, чому тут так темно, Кротов пояснив, що доводиться заощаджувати електроенергію. Поки не почне свою роботу електровелетень на підземній Ангарі, освітлення збільшувати не можна.

В цій напівтемряві високо вгорі зникали величезні гранітні колони з вкрапленими в них порфірами та базальтами. В сутінках не можна було побачити стелі, що височіла мало не на сто двадцять метрів. Саме в цьому місці планували побудувати підземний вокзал, а трохи далі мали розмістити депо електровозів та вагонів і різні майстерні.

— Це — найважча робота, — розповідав Кротов. — Пробивати ж самий тунель порівняно легко. А тут нам доведеться обладнати ціле підземне місто… Були суперечки, чи слід будувати саме тут. Більшість підземних вокзалів ми влаштовуємо на значно менших глибинах і мало не завжди поблизу великих наземних міст. Та низка обставин спонукала нас зупинитися саме на цьому місці. По-перше, грунт. Тут виключно тверді породи. По-друге, це район величезних геологічних багатств. Ви, мабуть, знаєте, що перед нами поставили завдання збудувати тут, під землею, великий завод пайрекс-алюмінію. Виявилось, що тут-найбагатша сировинна база для цього виробництва… Я зараз закінчую розвідки, що дозволять остаточно визначити місце розташування майбутнього заводу. Група наукових працівників, що прибули сюди, вже ставлять невеличкий експериментальний завод. Коли хочете, я проведу вас до нього. Крім того, коли визначали це місце для підземного вокзалу, то зважали і на навколишній район. Розвиток цього району вимагає створення в горах великого центра… А до всього, значна глибина повинна в якійсь мірі, — так сподіваються геологи, — страхувати нас від можливих сейсмічних катастроф. А щодо цього даний район, очевидно, не зовсім безпечний.

— А чи багато у вас літостатів? — поцікавився Тарас.

— Не треба бути надмірно цікавим, — посміхнувся Кротов. — Нам їх вистачає. А скоро буде вдвоє більше.

Тарас зніяковів.

Щоб оглянути шахту, нам довелося скористатися електровозом, який ходив на гусеницях і нагадував танк. На цій машині був установлений сильний прожектор, що освітлював шлях на кілька сот метрів. Ми вдягли шоломи з звукофільтрами і вмостились на електровозі.

Спочатку оглянули підземелля, де проектували побудову всяких споруд. Підземелля це простяглось приблизно на сім кілометрів. Будівництво тут не було ще закінчене й наполовину.

Якби не шоломи з звукофільтрами, то барабанні перетинки в людей, які працювали тут, навряд чи довго витримали б оглушливе скреготіння й вибухи півтора десятка літостатів та гуркіт конвейєрів, що виносили породу.

Наша машина досить швидко пройшла цим підземеллям і ввійшла до тунелю.

Тут інженер запропонував нам зняти шоломи. Хоча конвейєри й гуркотіли, та ми могли досить вільно розмовляти без допомоги звукофільтрів. Та трохи згодом ми знов одягли шоломи. Ми ще не призвичаїлись до цього невпинного шуму, як призвичаївся до нього Кротов.

Тунель здавався мені дуже тісним та вузьким порівняно з тим підземеллям, де ми щойно проїхали. Тут наш електровоз не міг рухатися вільно. Він ішов серед потоку великих порожніх вагонеток, що котились кудись у далечінь.

— Там працює нова машина, — сказав Кротов. — Літостат С-26. Остання новинка, спеціально для прогризання найтвердіших порід. Гордість Самборського. Цей літостат працює дуже швидко, а до того ще й сам обладновує тунель.

Назустріч ішов другий потік вагонеток, наповнених породою.

— В цій породі, — розповідав Кротов, показуючи на навантажені вагонетки, — дуже часто трапляються різні дорогоцінні камені. В цьому районі ми знаходимо, головним чином, червоновишневі гранати, бурочервоні сердоліки, рожеві турмаліни і ясночервоні рубіни. Але ми зовсім не маємо часу займатися збиранням їх. В недалекому майбутньому, очевидно, уважно переберуть вивезені на поверхню породи. Тепер нас цікавлять лише алмази. Дуже цікавлять, бо вони потрібні для бурового інструмента. На жаль, алмазів у цій місцевості дуже мало.

Скоро ми оглядали гордість Самборського — С-26. Потім інженер повів нас туди, де ми могли зустрітися з Лідою Шелемехою.

— Там і впертого палеонтолога знайдемо, — сказав Кротов. — То в нас район так званої Північної штольні. На сотню метрів вище над штольнею є підземне озеро. Наша біда. Для безпеки тунелю треба провести звідти ріку та встановити шлюз. Ми від цього озера поки що добре відгородились. А то було мало не наробили потопу.

Електровоз вибрався з тунелю, обминув потік вагонеток, проскочив над ними горбатим містком і швидко помчав до Північної штольні. Коли ми в’їхали до цієї штольні, то помітили, що тут значно більше світла, ніж деінде в цих підземеллях.

— Це зроблено спеціально для приїжджих, — зітхнувши, мовив Кротов. — Між іншим, професоре, — звернувся він до ботаніка, — мені здається, це місце буде чи не найкращим для ваших перших дослідів.

Аркадій Михайлович сам уже уважно озирав усе довкола, щось шепочучи собі під ніс.

Тим часом наш екіпаж спинився коло групи людей, які теж оглядали стіни штольні. Тут панувала відносна тиша, і ті, хто тут