Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

— Дарзі! Негіднику! — засичав Наг і потягся вгору, до пташки. Але Дарзі спорудив гніздо так високо, що ніякі змії не могли його дістати, і воно тільки гойднулось на галузці.

Ріккі-Тіккі сів на задні лапки й хвіст, мов невеличкий кенгуру. Очі в нього зовсім почервоніли — так буває з мангустами, коли вони злі, — і він, сторожко озирнувшись на всі боки, погрозливо зацокотів.

Та Наґ і Нагайна вже шурхнули в траву. Коли кобра схибить, вона ніколи не показує, що хоче зробити далі.

Ріккі-Тіккі не мав охоти гнатись за втікачами в хащі, бо не наважувався почати бій з двома ворогами відразу. Він побіг до будинку й сів на посиланій рінню доріжці — подумати. Бо думати таки було про що.

В старих книжках можна прочитати, що мангуста, коли її в бою вкусить кобра, лікується якимось зіллям. Та це вигадка. В такому бою все вирішує тільки бистре око й моторність. У кобри — удар, у мангусти — стрибок. Хто ж має такі бистрі очі. щоб устежити за блискавичним рухом кобриної голови? Тільки мангуста, і тому бій мангусти з коброю — це справжнє диво, ще більше диво, ніж будь-яке чудодійне зілля.

Ріккі-Тіккі знав, що він молодий і недосвідчений, і тому ще більше пишався, що зумів ухилитись від підступного нападу ззаду. Так пишався, що, коли прийшов Тедді й погладив його. Ріккі прийняв це як заслужену данину.

Та саме як Тедді нахилився, в піску щось ворухнулось і тоненький голосок промовив:

— Стережіться! Я — смерть!

То був Карайт, невеличка землисто-сіра змійка, що має звичку ховатись у дорожній пилюці. Вона ще небезпечніша за кобру — так само отруйна, але непомітна, бо малесенька.

Очі у Ріккі-Тіккі знов загорілися червоними вогниками. Він рушив до Карайта, пританцьовуючи й погойдуючись. — така ото хода в мангуст. Дуже кумедна хода, але вона дає мангусті змогу в будь-яку мить стрибнути вперед, назад чи вбік. З Карайтом битись страшніше, ніж із Нагом чи Нагайною, бо Карайт маленький і повертається так моторно, що, як мангуста схибить, він миттю вкусить її в око чи в губу. Та Ріккі цього не знав і сміливо прискакував та відскакував — примірявся, куди вгородити зуби. Карайт перший метнувся до нього. Ріккі відскочив убік, тоді стрибнув уперед, але Карайт устиг обернутись, і маленька сіра голівка ледь не ковзнула по плечу мангусти. Ріккі довелося перестрибнути через змійку, а вона знов обернулась до нього.

— Мамо! Тату! — захоплено крикнув Тедді. — Наша мангуста вбиває гадючку!

Мати Тедді перелякано закричала, а батько вибіг із дому з товстою палицею в руці. Карайту цю мить кинувся на Ріккі втретє, але знову схибив. А Ріккі стрибнув уперед, притиснув змійку лапками до землі, куснув її гострими зубками в спину зразу за головою і відкотився геть. За мить Карайт був неживий, і Ріккі-Тіккі вже хотів його з’їсти, починаючи з хвоста (за звичаєм усіх мангуст), але враз пригадав, що від ситного обіду стаєш важкий, млявий, а щоб битися зі зміями, треба весь час лишатися легким і моторним. Тому він тільки покачався під рициновим кущем, а тоді став несхвально дивитись, як батько Тедді б’є мертвого Карайта палицею.

«Нащо? — думав Ріккі. — Адже він уже мертвий!»

— Любий мій Ріккі, — зі сльозами на очах промовила мама Тедді й узяла звірятко на руки. — Ти врятував мого синочка від смерті! — і пригорнула його, сміючись і плачучи. Високий Чоловік теж похвалив Ріккі. а Тедді дивився на нього великими від ляку очима. Ріккі-Тіккі було трохи чудно, він не розумів, через віщо така метушня. Але він радів.

Коли посідали обідати, Ріккі дозволили гуляти по білій скатерці між тарілками та склянками, і він міг би тричі об’їстися самими ласощами; але він пам’ятав про Нага і Нагайну, і хоч йому було дуже приємно, що його раз у раз гладять та пестять, а Тедді садовить собі на плече, проте час від часу очі в нього червоніли, і він гнівно кидав свій бойовий поклик: «Ріккі-тіккі-тіккі-чк!»

Тедді взяв його до себе в ліжко й поклав біля шиї. Ріккі-Тіккі був добре вихований і не пручався, та як тільки хлопчик заснув, він схопився й подався в нічну подорож по всьому бунгало. У темряві Ріккі наткнувся на Чучундру, мускусну щуриху, що скрадається попід стінами й весь час жалібно повискує, ніби у неї серце рветься.

— Не вбивай мене! — почала благати Чучундра. — Любий Ріккі-Тіккі, не вбивай мене.

— Не скигли, — зневажливо кинув Ріккі. — Невже ти думаєш, що переможець змій нападе на щуриху?

— Хто вбиває змій, той від змії й загине, — промовила Чучундра ще сумніше. — Та й хіба не може Наг у темряві сплутати мене з тобою?

— Не бійся, — сказав Ріккі-Тіккі. — Адже Наг живе в садку, а ти туди й не потикаєшся.

— Наг усюди, Ріккі-Тіккі! Моя тітка, пацючиха Чуа, розповідала… — почала Чучундра й умовкла.

— Ну, кажи!

— Тс-с! Тихо! Наг усюди… Сходи сам до Чуа, розпитай її.

— А де ж я її знайду? Ні, розказуй ти! Швидше, бо вкушу!

Чучундра сіла й гірко заплакала. З вусів у неї закапали сльози.

— Я стара, я нещасна, — хлипала вона. — Я боюся й насеред кімнати вибігти, то як же я розкажу про таке страхіття? Тс-с-с! Чуєш. Ріккі-Тіккі?

Ріккі прислухався. В домі було тихо-тихо, та ось… почувся ледве чутний шурхіт: шурх… шурх!.. То шурхотіла по цеглі зміїна луска.

«О! Це або Наг, або Наґайна, — подумав Ріккі. — Таки треба було б поговорити з тією Чуа!»

Він обережно вернувся до умивальні Тедді, але там не було нікого. Тоді він прослизнув до ванної кімнати Теддіної матері. Там у одному кутку над самою підлогою була вийнята зі стіни цеглина, щоб стікала вода. 1 крізь ту дірку Ріккі почув, як надворі перешіптуються Наг із Негайною.

— Коли в домі не житимуть люди, тоді й він піде звідси, і весь сад буде наш, — казала Нагайна Нагові. — Залізь потихеньку всередину, та гляди, щоб першим укусив Високого Чоловіка, що вбив Карайта. А тоді вилазь надвір, і ми вдвох упораємося з Ріккі-Тіккі.

— А ти певна, що нам добре буде, коли ми повбиваємо людей? — спитав Наг.

— Авжеж. Чи були в саду мангусти, коли дім стояв порожній? Ні. Тоді ми тут були як цар і цариця. І не