Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Чоловіка, який щойно пішов, Даґні побачила відображеним на обличчі Кена Данаґґера. Це було не те обличчя, яке вона спостерігала в залі суду, не той лик незмінності, який вона знала стільки років, лик нечутливої строгості; тепер це було обличчя, якого прагне двадцятирічний молодик, але не може запопасти; обличчя, з якого стерто будь-які сліди напруження, тому зморщені щоки, зім’яте чоло, сивувате волосся — мовби складові, перелаштовані згідно з іншою логікою, — складали тепер композицію з надії, завзяття та безневинного спокою: цією логікою було цілковите звільнення.

Він не підвівся, коли Даґні увійшла. Здавалося, ніби ще не цілком повернувся до реальності й забув про правила поведінки, зате так доброзичливо і щиро всміхнувся, що вона несподівано для себе всміхнулась у відповідь. Впіймала себе на думці, що саме так люди повинні одне одного вітати; вся її тривожність випарувалася; раптом вона відчула впевненість у тому, що все добре, що немає того, чого варто боятися.

— Вітаю, міс Таґґарт, — сказав він. — Пробачте. Здається, я змусив вас чекати. Сідайте, будь ласка.

Він вказав на крісло навпроти свого столу.

— Це нічого, що я чекала, — відповіла вона. — Вдячна, що ви погодилися на цю зустріч. Я відчувала неймовірну потребу поговорити з вами на невідкладну тему.

Уважний та сконцентрований, він схилився над столом, як робив завжди, коли йшлося про важливі бізнесові справи, але Даґні здавалося, що вона розмовляє з незнайомцем, тому замовкла, не впевнена щодо аргументів, які збиралася надати.

Він глянув на неї мовчки, а потім сказав:

— Міс Таґґарт, сьогодні такий чудовий день. Можливо, останній у цьому році. Є одна річ, яку я завжди хотів зробити, але мені бракувало часу. Повернімося до Нью-Йорка разом і вирушмо в екскурсію на човні навколо Мангеттену. Погляньмо востаннє на найвеличніше місто на світі.

Вона сиділа нерухомо, намагаючись сфокусувати погляд: офіс почав розгойдуватись. Адже це був Кен Данаґґер, який ніколи не мав приятеля, ніколи не одружувався, не відвідував театрів чи кіно, не дозволяв нікому відбирати його час на безглузді речі, що не стосувалися бізнесу.

— Містере Данаґґер, я прийшла сюди, щоб поговорити з вами про надзвичайно важливі справи, що стосуються вашого і мого бізнесу. Я хочу поговорити про обвинувачення проти вас.

— А, про це? Не хвилюйтеся. Це не важливо. Я збираюся піти у відставку.

Вона нерухомо сиділа, нічого не відчуваючи, німо запитуючи у себе, чи так почувається людина, почувши смертний вирок, якого боялась найдужче, але не вірила, що це можливо.

Вона раптово струснула головою у напрямку дверей. Її рот перекосило від ненависті. Низьким голосом вона запитала:

— Хто він?

Данаґґер засміявся.

— Якщо ви аж так добре все розумієте, то маєте розуміти і те, що я не відповім на це запитання.

— О, Боже, Кене Данаґґер! — простогнала вона. Його слова змусили її зрозуміти, що між ними вже зведено бар’єр безнадії, тиші, запитань без відповідей. Ненависть була всього лише тонкою линвою, яка тільки мить допомагала їй триматися купи, але щойно ця линва розірвалась, як розсипалась і Даґні.

— О, Боже!

— Ви помиляєтесь, дитино, — м’яко сказав він. — Я знаю, що ви почуваєте, але ви помиляєтесь.

А потім, наче пригадавши про відповідну манеру і намагаючись урівноважити себе між двома реальностями, більш офіційно, додав:

— Мені прикро, міс Таґґарт, що вам довелося опинитися тут відразу після нього.

— Я прийшла надто пізно, — сказала вона. — Я намагалася випередити його. Я знала, що це станеться.

— Чому?

— Байдуже, що він за один, але я була певна, що наступним він забере вас.

— Були певні? Дивно. Я не був.

— Я хотіла вас застерегти… Озброїти вас проти нього.

Він усміхнувся.

— Повірте мені, міс Таґґарт, вам не слід мучити себе і шкодувати, що ви не встигли. Час неможливо було вирахувати.

Вона відчувала, як він із кожною хвилиною віддаляється дедалі більше, туди, де вона не може його досягнути, проте між ними ще залишився тонкий місток, тож їй слід було поквапитися.

Даґні нахилилася вперед і дуже тихо (інтенсивність її емоцій набрала форми наголошеної твердості голосу) промовила:

— Чи пам’ятаєте ви, що думали і почували, ким ви були три години тому? Чи пам’ятаєте, що означали для вас ваші копальні? Чи пам’ятаєте «Таґґарт Трансконтиненталь» або «Сталь Ріардена»? В ім’я цих речей… чи можете ви мені відповісти? Чи можете допомогти мені зрозуміти?

— Я постараюся.

— Ви вирішили подати у відставку? Відмовитися від свого бізнесу?

— Так.

— Невже тепер він для вас нічого не означає?

— Зараз він означає для мене більше, ніж будь-коли.

— Але ви збираєтеся його покинути?

— Так.

— Чому?

— На це я не відповідатиму.

— Ви так любили свою роботу, не поважали нічого, крім роботи, зневажали будь-яку безцільність, пасивність, — і ви відмовляєтеся від життя, яке любили?

— Ні. Я щойно зрозумів, як сильно його люблю.

— Однак ви маєте намір існувати без праці або цілі?

— Чому ви так думаєте?

— Ви збираєтеся розпочати вугледобувний бізнес деінде?

— Ні, не вугледобувний.

— Тоді що ви робитимете?

— Я ще не вирішив.

— Куди ви їдете?

— Не скажу.

Вона дозволила собі зробити коротку паузу, щоб зібратися з силами, щоб сказати собі: нічого не відчувай, не показуй, що ти щось відчуваєш, не дозволяй цьому всьому загуснути і зламати міст між вами. А потім промовила вголос так само тихо і рівно:

— Чи усвідомлюєте, як позначиться на Генкові Ріардені, на мені, на решті тих, хто залишиться, ваш відхід?

— Так. Я усвідомлюю це значно чіткіше, ніж ви.

– І це для вас нічого не означає?

— Більше, ніж ви можете повірити.

— То чому ж ви покидаєте нас?

— Ви не повірите, а я не поясню, але я вас не покидаю.

— Нам доведеться тягнути на собі ще більший тягар, а вам байдуже те, що невдовзі ви побачите, як нас винищать мародери.

— Не будьте надто сильно в цьому впевнені.

— У чому? У вашій байдужості чи у нашому винищенні?

— Ні в тому, ні в тому.

— Але ж ви знаєте, ви знали це ще сьогодні вранці, що це битва на смерть, і що ми — а ви один із нас — стоїмо проти мародерів.

— Якщо я відповім: «Я це знаю, але не знаєте ви», — подумаєте, що я вимовляю слова без жодного сенсу. Тому сприймайте, як хочете, але така моя відповідь.

— Чи відкриєте ви мене її сенс?

— Ні. Ви самі його зрозумієте.

— Ви погодилися віддати цей світ мародерам. А ми — ні.

— Не будьте надто певними і цих двох речей.

Вона безпорадно замовкла.