Читати книгу - "Синхрон"

стирання обрисів, як тяжкої травми і що вона знову залишилась сама. Від цього розлучення їй було набагато важче, ніж від смерті Тротти, вона днями сиділа перед телефоном і чекала на дзвінок, але Манеса не шукала, не могла вона також шукати й причин, чому він пішов, бо їх не було. Уникала також тих кількох людей, яких вони обоє знали, бо не хотіла нічого знати з третіх рук. Через багато днів безглуздого очікування вона все ж відчула потребу з кимось поспілкуватися і поїхала до Відня до лікаря, якого знала раніше. У Відні вона зробила все, щоб не зустріти нікого з друзів, поселилась у маленькому готелі й щодня сиділа в затишному приватному кабінеті чоловіка, який колись був маленьким асистентиком лікаря, а тепер мав ім’я і видатних пацієнтів, і вона не розповідала аж так багато, як вона думала, що доведеться розповідати, а висловлювалась чітко й відповідала на його запитання, терплячі, чутливі запитання, з гумором. Він двічі спробував провести з нею наркоаналіз, який не дав жодного результату, але Елізабет визнала, що це досить цікаво, і через кілька днів він їй сказав, що, дякувати Богові, він ще ніколи не мав тямущішого пацієнта і що її проблеми, якщо їх можна назвати проблемами, є, власне кажучи, інтегративною компонентою її особистості. Привітав її з «ясністю свідомості», а тоді вони порозмовляли ще трошки про речі, непов’язані з нею, майже як приятелі і сповнені симпатії одне до одного. Із сертифікатом «ясність свідомості» вона повернулась до Парижа, сповнена оптимізму, бо справді не сталося нічого такого, чого не стається з іншими. Через день вона раптом розклеїлась, переживала досі невідомі напади страху, бо її ясна свідомість нічого не могла вдіяти з тим фактом, що чоловік, про якого вона вже було думала, що вони становлять одне ціле, відштовхнув її, що вона не в змозі пережити таку просту втрату після набагато важчої великої втрати. Вона страждала ніби після ампутації і вже взагалі нічого не розуміла й сиділа днями безпорадно перед телефоном.

Одного дня вона знову почала працювати, з’являтися між людьми й робити те, що робила раніше.

Не бери його, нічого не бери, долинав ніби крізь марево голос. Інколи допомагала вона собі, вдаючись до цілком примітивних міркувань, наприклад, про те, що Манес постарів би, що тоді його їй не було б достатньо, що раптовий кінець кращий, ніж повільне вмирання почуттів, а одного дня почала допомагати собі також тим, що знову зустрічалася з чоловіками, з Роже і з іншим Жан-П’єром, і з Жаном, і з Люком, і спала з деякими й годинами вислуховувала історії про проблеми і труднощі. Роже йшлося про те, що він мав зобов’язання перед старшою жінкою, яку він називав А. і яку, до того ж, ще й любив, але з іншого боку, познайомився тепер з молодшою, з Б., яка має позашлюбну доньку і яку він не може весь час мучити своїми сумнівами, але найбільше йому б хотілося втекти подалі, бо він не може зважитися, і Елізабет консультувала його обережно, бо було майже зрозуміло, що він обмірковує втечу до Елізабет, якій не дуже хотілося ставати рятівним колом, але раптом він їй зателефонував, коли вона повернулася з Африки, і сказав: ти тільки не смійся! Чи вона його чує, так, вчора, вчора він одружився, з молодшою, з Б., з тією, що з донькою, донька зіграла вирішальну роль, і вона ще того дня пішла на коктейль, на який він її запросив, познайомилася там з Б. й маленькою донькою. Роже підійшов, розпливаючись в усмішці, й потягнув її в бік, коли вона вже переручкалась з багатьма людьми, запевнив, що зателефонує їй прямо завтра, але так і не зателефонував, не зателефонував і наступного дня, і вона знову сиділа, як уже кілька років, днями перед телефоном, шукала відчайдушно пояснень і плакала без упину, а вже більше, ніж через півроку, зненацька, ще раз розплакалась, бо не могла збагнути, що хтось, до кого вона добре ставилась, просто більше не телефонує. Єдине, що вона розуміла, що А. і Б. досить рішучі жінки, оскільки не терпіли одна одної, не кажучи вже, звичайно, про третю, яка розуміла А. і розуміла Б.

Про Манеса думала вона дедалі рідше, а відтоді, коли вже більше не шукала причину його зникнення, мимохідь згадала, що він їй якось сказав, що з такими жінками як вона він ніколи не мав нічого спільного, що винний у тому, мабуть, Моріс, бо він тоді йому всі вуха проторохкотів, яка вона інтелектуалка, аж нудило, а розумні жінки для нього — не жінки, тоді він лише тому так розізлився на неї, бо вона сиділа в тому ресторані вся така мовчазна і зверхня.

Елізабет не сказала йому, через яке страшенне непорозуміння вона опинилась там того вечора, що вона була хоч і мовчазна, але в жодному разі не зверхня. І він так і не довідався, в який спосіб переплелися її прощання з Троттою, її воскресіння завдяки йому і таке слово як Золотогрод.

Цього разу вона перейшла горішньою дорогою через узгірок, хоча знову час од часу пускався дощ, і побігла вниз на стежку, яка вела до озера, але коли вийшла з лісу, побачила, що стежка безслідно обривається на галявині, і оскільки не було жодної позначки, вона повернула ліворуч, тоді праворуч і врешті пішла прямо, щоб подивитися, куди далі. Зупинилась останньої миті, бо якби, занурившись у думки, ступила ще хоч крок, то скотилася б униз, і вона обережно, стоячи на самому краї галявини, подивилась, що то за урвище, якого тут ніколи не було. Звичайно, вона відразу зрозуміла, що схил не сам обвалився, його знесли бульдозери. Було видно ще свіжу вогку землю, і перед нею розкинулось велетенське розлоге будівництво, тут, мабуть, має проходити той автобан, що про нього якось згадував пан Матрай, який уже не міг так далеко ходити, з осудом, бо мине не один рік, за типової тут млявості, коли його добудують. Вона ходила край урвища то туди, то сюди, шукала, де можна спуститись, але хай де ступала крок і пробувала сповзти вниз, не знаходила нічого, за що можна було б ухопитись, ні куща, ні дерева, тільки гола й рихла земля, вона б умить скотилася на сто метрів униз. Тоді взялась обстежувати будівельний майданчик, на якому ніхто нічого не робив, лише далеко-далеко, куди не догукаєшся, простувало двоє робітників, важко ступаючи розрихленим ґрунтом