read-books.club » Сучасна проза » Аптекар 📚 - Українською

Читати книгу - "Аптекар"

213
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Аптекар" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 98
Перейти на сторінку:
видавайте. Бо вона ж бо не по своїй волі це робить. Хтось їй запевно не дає спочивку.

— Не переживайте. Але маю до вас ще одне питання. — Каспер вийняв з кишені слоїчок. — Погляньте на оце. Що воно таке може бути.

Аптекар відчинив слоїк, узяв пінцет, вийняв кусничок м’яса і усміхнувся.

— Де ви цей скарб вишпортали? Це шматочок чийогось прутня.

— Людського?

— Ну, мавп у нас нема… Але хто б то комусь прутня відкушував? У стані збудження цей кусник міг мати зо три цалі, однак кров з нього витекла, і він втратив форму. Але чому він вас зацікавив?

— Можу вам розповісти, якщо обіцяєте тримати в таємниці.

По тих словах Каспер розповів усе, що довідався стосовно загибелі Емілії, і запитав, чи не звертався до пана Мартина або до кого іншого з лікарів чоловік з таким тілесним ґанджем.

— До мене ні, — хитнув головою аптекар. — А до когось… може, і звертався, але хто б про це патякав. Надто що, судячи з ваших знахідок, то був заможний чоловік, а отже, будь-який писок міг заткати дукатами.

— Але ви могли б порозпитувати. Чейже той трафунок надто гучне звірство, аби так його плазом пустити.

— Нічого не обіцяю, але спробую. А ви підете по дзиґармайстрах?

— Ні. Мені це не вдасться. Вони мені нічого не прозрадять. Я б волів залишити у вас і цей златоглав, і дзиґар. Може, вам вдасться. З вами вони будуть відвертішими. Очевидно, якщо ви нічого не маєте проти.

— Ні, не маю. Справедливість повинна перемогти.

Аптекар сховав усе до шафки.

— А чи маєте якесь пахнидло? Таке, аби жінці сподобалося? — спитав кат уже в дверях.

— Хочете свою чарівницю причарувати?

Кат зашарівся, але кивнув. Аптекар вручив йому пляшечку лавандової і пляшечку трояндової води. Кат понюхав, вибрав обидві і, розплатившись, зник.

Аптекар провів його поглядом, роздумуючи про те, як ненависть, огида і жаль до ката змінюються в душі пересічного міщанина, борючись за право панувати, але жодне з них не могло переважити двох інших. Здавалося, чим завинив цей чоловік, що обдаровував смертю? Адже ж не він установлював закони, не він засуджував до страти, не він демонстрував жорстокість, а деколи й несправедливість, бо був тільки безвольним виконавцем чужої волі, звичайною лялькою на мотузках. А проте ніхто не бажав зустрітися з ним на вузенькій вуличці, не хотів би його знати, помічати поза його роботою, не хотів би його згадувати. Проте Лукаш не відчував до Каспера ані ненависті, ані огиди, хіба, може, трохи жалю, що мусить цей чоловік жити відлюдьком, маючи проте людське серце. Ось раптом він перейнявся загибеллю повії. Випадок і справді неординарний, але цим мав би більше перейнятися магістрат, однак там хтось вирішив інакше. І можна лише здогадуватися чому.

— Пане дохтір! Ви в себе? — почувся знайомий голос Петруня, що був одним із львівських сміттярів. А за мить він уже заходив до аптеки, покректуючи.

— Що з вами? — запитав Лукаш.

— Спину ломить. Маєте якоїсь мазюки?

— Маю. Сядьте вигідно на лаві, заки приготую.

Тут аптекареві спало на думку, що може вивідати дещо в Петруня, адже ті, що бенкетували в лісі, належали до патриціїв міста і жили на Ринку та прилеглих вулицях, які й обслуговував Петруньо. В одному з помешкань лежав хтось із прикрою раною, а отже, мусили бути скривавлені шмати.

— Як вам ведеться, Петруню? — запитав Лукаш, розмішуючи складники лікувальної мазі. — Сміття вам ще не набридло?

— Е-е, де там! Сміття то є цілий світ. Жиби ви знали, пане дохтір, сміття поділяється на літнє й зимове. Влітку сміття легше, але має багатший букет запахів, повно гнилі — різних лушпайок, стручків, розлізлої городини. Зимове тяжче, бо більшу частину його складає жужіль із п’єца і зола. Я знаю про кожну господиню не тільки те, що вона готувала на обід і на вечерю, але й те, як готувала. Приміром пані Коляндра варити не вміє. Що з тої мазурки візьмеш? У її смітті всі лушпайки грубі, вона ніколи не вгадає, кілько її родина потребує, і тому викидає багато зогнилої ярини. Я завше знаю, хто зупи варить на реберцях, а хто пісні. Я знаю, коли Філюсь Бубела прийшов додому п’яний, бо тоді у смітті повно черепків битого начиння впереміж із жіночим волоссям. Я знаю про всіх усе, що ся робе не тілько в кухні, а й у покоях, а про мене не знає ніхто нічого. Бо я тінь. Я під’їжджаю до кожної кам’яниці зі своїм візочком, заходжу, беру цебер чи кошик, висипаю, заношу порожній назад і фалюю далі. Я йду і милуюся світом, бо він прекрасний, я не бачу сміття, не бачу бруду і кізяків, я не бачу калюж, я бачу сонячну або дощову днину, котрі мені приносять однакову радість. Я бачу лише те, що красиве. А красу, я вам скажу, можна знайти навіть у лайні. Я забираю сміття, але несу в собі сонце. Мені подобається теревенити, коли господиня, скажімо, ще не готова й заґуздралася. То нічого, я можу зачекати, бо дуже люблю перекинутися кількома простими словами, сказати що-небудь бадьоре про погоду, або щось приємне про запахи з кухні, або похвалити мікруса, що повзає підлогою. І не треба, аби мені хтось відповідав. Мені всього лише треба заповнити пустку між вітанням і прощанням, бо мене вона завше гнітила. А в пурєдних панів на свята мені завше давали випити, і якщо вони мешкали в партері, то я в такі дні пам’ятав, що мушу забрати сміття з верхніх поверхів, заки вп’юся на першому.

Він хитро прискалив око, і аптекар, вловивши натяк, налив у келишок цитринової настоянки та подав Петруньові. Сміттяр розплився в широкій вдячній усмішці і, пригубивши трунок та трішки поплямкавши, продовжив:

— Не раз уявляв, як би то без мене було. Без сміттяра. Воно б затопило дім. Завелися б щурі. Я, знаєте, гордий за свою роботу. Але про ту мою гордість не знає ніхто ані-ані. Я вже щасливий, коли хтось спиниться і скаже: «Боже помагай» чи спитає: «Не важко?», а я завше відповідаю весело: «Впораємось». Завше о тій самій порі йду на вечерю до шинку «Під П’яним Турком». Я там знаю усіх. Але мене знають не всі, тому на мої привітні кивання головою та усмішки ніхто не звертає уваги. Але то мене не хвилює. Я однаково задоволений, що можу отак зайти кудись, де мені затишно, і чутися, як вдома. Бо я тінь.

— Ви не помітили

1 ... 42 43 44 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аптекар», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аптекар"