Читати книгу - "Ґолем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Саме так! — збуджено визнав Харусек.
— І Ви гадаєте, я докладу до цього руку?
— У цьому немає потреби.
— Але ж Ви щойно самі сказали, я мав би передати пляшечку Вассертрумові…
Харусек похитав головою.
— Повернувшись додому, Ви самі побачите, що він уже її поцупив.
— Звідки Вам знати? — здивувався я. — Така людина, як Вассертрум, ніколи не накладе на себе руки… надто боягузливий… ніколи не піддасться імпульсивному поривові…
— Тоді Ви не знаєте, що таке підступна отрута навіяння, — похмуро урвав мене Харусек. — Якби я говорив буденно, звичними словами, може, б і Ваша правда була, але я врахував усе, найменшу зміну тональності в голосі. Тільки найвульґарніший пафос діє на таких покидьків! Повірте мені! Я міг би до найдрібніших деталей відтворити його міміку на кожну мою репліку. Навіть найвідвертіший кіч, як називають усіляку мазанину художники, витисне сльозу, вразить у самісіньке серце звироднілу до мозку кісток юрбу. Подумайте, якби було інакше, хіба б уже давно вогнем і мечем не винищили театри! Мерзотника пізнати по сентиментальності! Тисячі бідаків можуть гинути з голоду — ніхто не заплаче, та досить розцяцькованому блазневі на сцені закотити згорьовано очі, вони ридма ридатимуть. Якщо батечко Вассертрум завтра й забуде, можливо, те, від чого нині так страждав, кожне моє слово знову в ньому оживе, як прийде час, як сам собі видасться нестерпно нікчемним. У моменти найглибшого відчаю достатньо незначного поштовху — я вже про це подбаю! — щоб останній боягуз схопився за отруту! Треба тільки мати її під рукою! Теодорчик теж, мабуть, не вдався б до отрути, якби я йому не допоміг…
— Ви страшна людина, Харусеку! — нажахано вигукнув я. — Невже Вам зовсім не…
Він прожогом затулив мені рота й заштовхав у темний кут.
— Тихо! Он він іде!
Сходами спускався Вассертрум. Нетвердим кроком, тримаючись за стіну й похитуючись, він проминув нас, не помітивши.
Харусек похапцем потиснув мені руку й крадьки подався за ним.
Повернувшись до помешкання, я побачив, що троянда й пляшечка зникли, замість них на столі лежав золотий, погнутий годинник лахмітника.
Щоб забрати свої гроші, треба вісім днів зачекати — такі правила обслуговування клієнтів, сказали мені в банку.
Я попросив покликати директора, мовляв, час підтискає, за годину мені від’їжджати…
Директора на місці немає, та й нічого він не змінить — була відповідь. Якийсь жевжик з скляним оком, який одночасно зі мною підійшов до віконця, посміявся з мене.
Аж вісім сірих, жахливих днів чекати своєї смерті!
Це ж як цілу вічність…
Я був такий пригнічений, що навіть не зауважив, як вже чимало часу крокував туди й сюди перед дверима якоїсь кав’ярні.
Нарешті ввійшов досередини, лиш би позбутися нав’язливого жевжика зі скляним оком, той ні на крок не відставав від мене від самого банку; коли ж я позирав на нього, відразу потуплював очі, ніби щось шукав під ногами.
Він мав на собі надто тісну, світло-картату маринарку й чорні, засмальцьовані штани, що мішками відвисали на колінах. На лівому чоботі виднілася випукла, овальна шкіряна латка; здавалося, він каблучку носив на пальці ноги.
Не встиг я сісти за столик, як жевжик також увійшов до кав’ярні й примостився за сусіднім столом. Я гадав, він хоче вижебрати в мене грошей, і вже поліз по гаманця, та враз помітив великого діаманта, що виблискував на його товстому, як у м’ясника, пальці.
Минала година за годиною, я ледь не божеволів від внутрішньої тривоги, але куди я ще міг піти? Додому? Волочитися вулицями? Одне гірше за інше…
Сперте повітря, монотонне, безугавне стукотіння більярдних куль; сухий, безперервний кашель якогось підсліпуватого газетяра; довгоногий, мов бусол, митник поперемінно колупався у носі або жовтими від цигарок пальцями розчісував перед кишеньковим люстерком свої вуса; гамір одягнених у коричневий оксамит бридких, спітнілих, галасливих італійців, що з’юрмилися за картярським столиком у кутку й з пронизливим вереском, грюкаючи кулаком по столі, то викидали карти, то плювалися, відригуючи. Я не мав куди подітися, змушений був дивитися на весь цей шарварок, подвоєний, потроєний у настінних дзеркалах! Видовище поволі висмоктувало мені кров із жил…
Помалу сутеніло… Плоскостопий, запобігливий кельнер обходив газові ріжки, штурхав їх палицею, аби врешті, скрушно похитуючи головою, упевнитися, що вони не хочуть горіти.
Щоразу, повертаючи голову, я зустрічався з пронизливим вовчим поглядом жевжика зі скляним оком, а той поспіхом ховався за газетою або вмочував свої брудні вуса у філіжанку з давно випитою кавою.
Він глибоко насадив на голову твердого, круглого капелюха, аж вуха загнув, однак іти собі геть наміру наче б не мав.
Це ставало нестерпним.
Я заплатив і встав з-за столу.
Тільки-но хотів зачинити за собою скляні двері, як хтось перехопив клямку мені з-під рук. Я озирнувся:
Знову той молодик!
Сердитий, я повернув ліворуч, у напрямку єврейського міста, але жевжик заступив мені дорогу.
— Та відчепіться ж Ви нарешті! — скрикнув я.
— Прошу праворуч! — коротко мовив він.
— Що це означає?
— Ви Пернат? — зухвалим тоном запитав молодик.
— Ви, мабуть, хотіли сказати — пан Пернат?
— Жодних вибриків! Підете зі мною! — зловтішно усміхнувся він.
— Ви збожеволіли? Хто Ви такий?
Чоловік нічого не відповів, відгорнув плащ і крадькома показав на витертий бляшаний значок, причеплений до підкладки.
Я збагнув: цей хлюст з таємної поліції і хоче мене арештувати.
— Та скажіть уже, заради Бога, у чім річ?
— На все свій час! Довідаєтесь у відділку… А тепер — марш, марш! — грубо рявкнув він.
Я запропонував йому гукнути візника.
— Обійдетеся!
Ми подалися до поліції.
Жандарм провів мене до дверей.
АЛОЇС ОТШИН
Поліцейський радник
— прочитав я на порцеляновій табличці.
— Заходьте, будь ласка, — запросив жандарм. Дві заяложені конторки, завалені паперами, стояли одна навпроти іншої.
Пара перекошених стільців між ними. Портрет цісаря на стіні.
Слоїк з золотими рибками на підвіконні.
Більше нічого в кімнаті не було.
З-за конторки ліворуч визирала з-під обшарпаних штанин клишонога ступня і капець з грубої повсті.
Я почув шарудіння. Хтось пробурмотів кілька слів чеською мовою, відразу по тому з-за правої конторки вигулькнув сам пан поліцейський радник і став переді мною.
То був невисокий чоловічок з сивою гоструватою борідкою. Дивну він мав звичку: перш ніж заговорити, шкірив зуби, як той, хто дивиться на сліпуче
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґолем», після закриття браузера.