Читати книгу - "Бог завжди подорожує інкогніто"

Він жбурнув документ секретарю, і аркуші розсипалися по столу. Ендрю моментально їх склав, і стіл знову мав бездоганний вигляд.

Я ковтнув слину.

Дункер повернувся до мене і несподівано спокійно, з посмішкою, простягнув руку.

— Доброго дня, Алане.

І я увійшов за ним у святая святих. Посеред просторого кабінету височів величезний трикутний письмовий стіл, одним із кутів спрямований на відвідувача. Він сів за стіл і показав мені на крісло навпроти, дуже вишуканого дизайну, але до того ж незручне…

Вікно було відчинене, проте звуки з вулиці долинали приглушено, ніби їм не дозволялося долітати до останнього поверху офісної будівлі. Над дахами виднівся кінчик обеліска на майдані Згоди, а на віддалі маячила вершина Тріумфальної арки. З вікна долітав легкий вітерець. Повітряний струмінь був прохолодний, але начисто позбавлений запахів. Якийсь мертвий вітер.

— Прекрасний краєвид, правда? — сказав він, зауваживши, що я дивлюся у вікно.

— Так, гарно. Але шкода, що на вулиці Опера немає дерев, — відгукнувся я, щоб розтопити кригу. — Сюди доносився б запах зелені…

— Це єдина вулиця в Парижі, де немає дерев. І знаєте чому?

— Ні.

— Коли Осман проектував її на замовлення Наполеона Третього, він піддався на вмовляння архітектора, який зводив будинок Опери. Той хотів, щоб ніщо не порушувало перспективу від Палацу Тюїльрі й не затуляло його творіння. Простір мав бути відкритим.

До кабінету влетіла муха й закрутилася навколо нас.

— Ви хотіли мене бачити, — сказав Дункер.

— Так. Дякую, що не відмовилися прийняти.

— Слухаю вас. Чим можу служити?

— Я хотів би поділитися деякими міркуваннями, які могли б істотно поліпшити роботу офіса.

Він ледь помітно звів брови.

— Поліпшити?

Я розробив стратегію переконання шефа, і полягала вона в тому, щоб проникнути в його світ і вбудуватися в нього за допомогою понять «ефективність» і «рентабельність». Ці слова без упину сипалися з його вуст. Ними були продиктовані всі його рішення. Я мав спробувати довести йому, що мої міркування відповідають його інтересам.

— Так, істотно поліпшити, на благо всіх нас і в ім’я підвищення рентабельності компанії.

— Рідко, коли двоє бажають одного й того ж самого, — зауважив він, напустивши на себе зацікавлено-глузливий вигляд.

Він почав із позиції сили.

— Ну, хіба що скромний службовець захоче працювати краще…

Муха приземлилася на його стіл, і він змахнув її рукою.

— Якщо вам серед нас не подобається, Алане…

— Я цього не говорив.

— Не дратуйтеся так.

— Я не дратуюся, — відповів я, намагаючись здаватися якомога спокійнішим, хоча мені й хотілося викинути його у вікно.

А якщо він спробує навмисно витлумачити мої пропозиції криво й хибно, щоб збити мене з пантелику?

Не поспішай із відповіддю. Катуй його запитаннями. Запитаннями.

— Утім, — знову почав я, — який зв’язок між моєю думкою, що службовець може хотіти працювати краще, і вашої гіпотезою, що мені тут погано?

Три секунди мовчання.

— Мені здається, це очевидно. Хіба ні?

— Ні. Що ви маєте на увазі? — запитав я, щосили намагаючись підтримувати люб’язний тон.

— Річ у тім, що зовнішні причини не пояснюють поганих результатів.

— Але мої…

Не виправдовуйся. Став запитання. Спокійно…

— А в кого погані результати? — знову почав я.

На його обличчі з’явилося роздратування. Муха сіла на авторучку. Він знову її зігнав і змінив тему розмови.

— Ну, добре, які ж ваші міркування з приводу того, що саме можна поліпшити?

Що ж, здається, я здобув першу перемогу.

— Перш за все, мені здається, треба взяти ще одну асистентку — на допомогу Ванессі. Вона дуже перевантажена і, відповідно, перебуває в стані постійного стресу. Друга асистентка могла б також друкувати замість нас наші звіти. Я підрахував, що консультанти витрачають близько двадцяти відсотків свого часу на заповнення звітів про співбесіди. З огляду на нашу середню зарплату, це для підприємства нерентабельно. Якби у нас була друга асистентка, вона б стенографувала під час співбесіди все, що потрібно для звіту, а потім передруковувала. А час, що звільнився, ми, консультанти, використовували б для тієї роботи, яку можемо виконати тільки ми.

— Ні, кожен консультант зобов’язаний друкувати звіти сам, таке правило.

— Саме це правило я і ставлю під сумнів…

— За хорошої організації це багато часу не забирає.

— Але логічніше було б доручити цю роботу тому, у кого зарплата нижче. А консультантам краще б поратися коло вигідніших для фірми справ.

— Саме якщо прийняти ще одну помічницю, рентабельність різко впаде.

— Навпаки, я…

Припини сперечатися. Став запитання.

— Через що ж це трапиться?

— Доведеться збільшити зарплату персоналу для обслуговування.

— Але коли в консультантів звільниться час, який вони витрачають на заповнення паперів, у них відразу підвищаться показники. Зрештою фірма виграє.

— Не думаю, що показники від цього сильно підвищаться.

— Чому ви так уважаєте?

— Усім відомо: що менше навантажуєш працівника, то менше він виконує.

Став запитання. Чемно і м’яко…

— Усім відомо? А хто ці всі?

Кілька секунд він шукав потрібні слова, і очі його забігали туди-сюди.

— У всякому разі, я це знаю.

— А звідки ви це знаєте?

Муха сіла йому на ніс. Він зігнав її вже не на жарт роздратованим жестом.

— Я знаю, як це буває!

— А вам уже доводилося експериментувати?

— Так… тобто ні… Але я й без того знаю!

Щоб у нього не було ні найменшого приводу дорікнути мені в агресивності, я зробив трохи дурне обличчя — удав, що ну нічого не втямлю…

— Звідки ж ви можете знати, якщо ви… не намагалися експериментувати?

Мені здалося, що на лобі в нього блиснули крапельки поту — а може, це був плід моєї уяви. Але в будь-якому разі гідної відповіді він не знайшов.

— Хіба ж ви скажете, що, як у вас стане трохи менше роботи, ви опустите руки та працюватимете дедалі менше?

— Я — то інша річ! — вибухнув він, але швидко опанував себе. — Слухайте, Алане, я починаю думати, що ви — ще той нахаба!

Ось! Нарешті! Я витримав паузу.

— Нахаба? — сказав я, зручніше влаштовуючись у кріслі. — Ви ж самі днями публічно довели, що в мене відсутня впевненість у собі…

Він скам’янів. На