Читати книгу - "Вбити пересмішника"

— З ким? — спитала я.

— Зі своєю кузиною Лілі Брук.

— А вона наша кузина? Я й гадки не мала.

Тітка Александра вичавила усмішку, яка незбагненним чином водночас виражала сумирне вибачення перед кузиною Лілі й суворе незадоволення мною. Коли кузина Лілі Брук пішла собі, я вже знала, що на мене чекає.

Дуже прикро, що мій батько не спромігся розповісти мені всю історію Родини Фінчів і не навчив своїх дітей пишатися нею. Тітка покликала Джемі, який нашорошено всівся на дивані поруч зі мною. Вона вийшла з кімнати і повернулася з книжкою у пурпуровій палітурці, на якій золотом було вибито: «Джошуа С. Сент-Клер. Роздуми».

— Це написав ваш кузен,— оголосила тітка Александра.— Він був чудовою людиною.

Джемі уважно оглянув невеличкий том.

— Це отой кузен Джошуа, якого довго тримали в божевільні?

— Звідки ти взяв? — спитала тітка Александра.

— Атикус розповідав, що цей Джошуа схибнувся в університеті. Казав, що намагався застрелити ректора. Казав, що кузен Джошуа кричав, ніби то не ректор, а інспектор стічних вод, і стріляв у нього з іржавого кременевого пістоля, який сам вибухнув у нього в руці. Атикус казав, що родині довелося виплатити п’ятсот доларів, аби визволити його...

Тітка Александра застигла, як лелека.

— Досить,— наказала вона.— Ми ще про це поговоримо.

Перш ніж лягати спати, я зайшла до кімнати Джемі попросити щось почитати, коли у двері постукав Атикус і увійшов до нас. Він присів до Джемі на край ліжка, подивився на нас незворушно, а потім усміхнувся.

— Е-е... грм,— почав він. У нього з’явилася манера відкашлюватися, перш ніж заговорити, і я подумала, що це він уже, напевне, старішає, хоча зовні й не міняється.— Я точно не знаю, як вам це сказати...

— Просто кажи, як є,— порадив Джемі.— Ми щось накоїли?

Нашому батькові, вочевидь, було дуже ніяково.

— Ні, просто я хотів вам пояснити, що... ваша тітка Александра попросила мене... сину, ти знаєш, що ти Фінч, правда?

— Мені це казали,— подивися скоса Джемі. Голос його мимоволі підвищився.— Атикусе, в чому річ?

Атикус заклав ногу на ногу і схрестив на грудях руки.

— Я намагаюся розповісти вам важливі речі.

Невдоволення Джемі наростало.

— Знаю я всю цю маячню,— буркнув він.

Раптом Атикус посерйознішав. Своїм адвокатським голосом, без усякого виразу, він промовив:

— Ваша тітонька попросила мене донести до тебе і до Джін-Луїзи, що ви належите не до пересічної родини, а є здобутком шляхетного виховання кількох поколінь...

Тут Атикус зробив паузу, побачивши, що я намагаюся впіймати у себе на нозі терміта.

— Шляхетного виховання,— повторив він, коли я впіймала і роздушила мурашку,— і ви мусите робити все, щоб не заплямувати свого прізвища,— провадив Атикус, ніби не помічаючи нашої реакції.— Вона просила переказати вам, що ви повинні поводитися, як належить маленьким леді та джентльмену, якими ви і є. Вона хоче розказати вам про нашу родину, про її значення в окрузі Мейком впродовж років, щоб ви усвідомили, хто ви такі, й почали поводитися відповідно,— закінчив він скоромовкою.

Ми з Джемі ошелешено перезирнулися, потім перевели очі на Атикуса, якому, схоже, став дуже тісним його комірець. Ми мовчали.

Тоді я узяла гребінець з тумбочки Джемі та провела зубчиками по її краю.

— Припини,— наказав Атикус.

Його різкість вразила мене. Гребінець зупинився на пів-дорозі, і я жбурнула його на підлогу. Не знаю чому, я розридалася і не могла зупинитися. Це не мій тато. Мій тато ніколи про таке не думав. Мій тато ніколи так не говорив. Це тітка Александра його примусила. Крізь сльози я бачила, що Джемі охопила безнадійна самотність, і він схилив голову набік.

Іти не було куди, проте я розвернулася і пішла. І наштовхнулася на жилетку Атикуса. Я притулилася до неї головою і почула під ясно-блакитною тканиною тихенькі звуки: поцокував його годинник, потріскувала його накрохмалена сорочка, постукувало серце.

— У тебе в животі бурчить,— сказала я.

— Знаю,— відповів він.

— Піди випий соди.

— Вип’ю,— пообіцяв він.

— Атикусе, вся ця шляхетна поведінка і все таке означає, що тепер наше життя зміниться? Тобто, ти вже...

Він погладив мене по голові.

— Нехай це тебе не хвилює,— сказав він.— Ще не час хвилюватися.

Почувши ці слова, я зрозуміла, що він знову з нами. Моє заніміле тіло поверталося до життя. Я підвела голову.

— Ти справді хочеш, щоб ми оте робили? Я не пам’ятаю усього, що вимагається від Фінчів...

— Я й не хочу, щоб ти пам’ятала. Забудь про це.

Він вийшов з кімнати, мало не грюкнувши дверима. Мені здалося, що йому дуже хотілося грюкнути, але в останню мить він стримався і зачинив їх тихо. Ми з Джемі від подиву просто застигли на місці, але тут двері знову прочинилися, й Атикус зазирнув до кімнати. Він звів брови, окуляри з’їхали на кінчик носа.

— Стаю дедалі більше схожим на кузена Джошуа, так? Ви не думаєте, що і за мене врешті-решт родині доведеться викласти п’ятсот доларів?

Нині я розумію, що саме він намагався зробити, але Атикус був усього лише чоловіком. А з таким упоратися уміють тільки жінки.

3

Від тітки Александри ми вже більше нічого не чули про родину Фінчів, зате від людей чули чималенько. По суботах, захопивши свої мідяки, коли Джемі дозволяв мені йти з ним разом (він тепер просто не терпів показуватися зі мною на людях), ми протискалися крізь спітнілий натовп на вулицях середмістя і подеколи чули: «Ото його діти» або «Дивись-но, це Фінчі». Обертаючись до наших кривдників, ми бачили лише подружжя фермерів, які зосереджено роздивлялися клізми у вітрині аптеки «Майко». Або двох дебелих селянок у солом’яних бриликах, що сиділи у фургоні.

— Вони можуть тепер наввипередки ґвалтувати усіх підряд, а цим лайдакам при владі начхати,— почули ми не зовсім зрозуміле зауваження від сухореброго добродія, який пройшов повз нас. Це нагадало мені, що я маю про дещо спитати Атикуса.

— Що таке зґвалтування? — спитала я його увечері.

Атикус поглянув на мене з-понад газети. Він сидів у своєму кріслі біля вікна. Подорослівши, ми з Джемі вирішили, що буде благородно надати Атикусу півгодини по вечері для його власних справ.

Зітхнувши, батько сказав, що зґвалтування — це плотське пізнання жінки силоміць і без її згоди.

—