Читати книгу - "Вигнання з раю"

— Домовились! — потер руки Варфоломій. — Коли до тебе завтра прийти?

— Та коли хоч.

— О десятій — згода?

Точно о десятій ранку доктор ерудичних наук був у мене вдома, я сам заварив йому міцнющої кави, поставив перед ним горнятко з вершками, але Кнурець вершки відсунув зі словами: «Ти ж знаєш, я молочних продуктів не споживаю», смачно відсьорбнув з чашечки і, поплямкуючи рожевими губами, схилився над моїм злополучним реченням.

— Маємо тут досить несподіване поєднання гіпотаксису з паратаксисом, — почав він, а що був ранок і автор не соромився деякої затурканості, то довелося перепитати Варфоломія, що таке «гіпотаксис» і «паратаксис».

— Не знаєш? — здивувався він. — Це значить: складнопідрядні й складносурядні речення. В п’ятому класі вчать. Але давай повернемося до твого речення. Поглянь, що тут відбувається. До слова «косоокість» приєднується означальне підрядне речення («з якої, в свою чергу…»), це речення розгортається в цілу синтаксичну конструкцію, в неї несподівано вклинюється нове головне речення («а навмисність немислима без…»), воно потихеньку виплутується зі свого складного синтаксичного оточення і, нарешті, (після слів «даром або ганджем») запановує цілком новий зміст, синтаксично незалежний ні від чого попереднього, і вже цей зміст одноосібно володарює, стверджуючи реальність сказаного, аж до того місця («ох, як же мало…»), де знову йдеться про те, з чого починалося.

Кнурець втомлено провів рукою перед очима і знову сьорбнув кави.

— Добра кава! — похвалив він. — Я, мабуть, вип’ю ще.

— Будь ласка. Ти тільки скажи мені: це ти серйозно?

— Що? — не збагнув Кнурець. — Що ти маєш на увазі?

— Ну, оцю синтаксичну силосорізку серйозно запустив для мене чи для посміху?

— Та ти що? — обурився доктор, швиденько наливаючи собі другу чашку. — Я ж цілу ніч бився над твоїм реченням, як риба об лід! Такий аналіз…

— Аналізи в нас беруть тепер у поліклініках. Ніхто не лікує, тільки беруть аналізи. Я питав тебе про іронію, про сміх, а ти мені — синтаксис і п’ятий клас.

— От дивак, — вимиваючи третю чашку, засміявся Кнурець. — Ти б же так і сказав. А то мені це речення… Цілу ніч… А про сміх — це тобі мала дитина скаже. Коли я тебе до кінця зрозумів, то ти хочеш простежити в Світлоярську таємниці сміху, трактуючи це питання якнайширше і шукаючи сміху навіть у тих людей, які ніколи не сміялися або не зуміли розсмішити жодної живої душі. Так?

— Не зовсім, але припустімо. Мене більше цікавить усмішка, розумієш?

— Ага! Ти хочеш сказати: я досліджую феномен усмішки, а це ще не сміх, і не хихотіння, і не регіт, тобто це не сатира, не гумор, не іронія, навіть не посміх, а просто делікатне, ледь помітне, сказати б, пунктирно-невловиме здригання уст без будь-якої участі інших органів тіла. Так?

— Припустімо ще раз.

— Коли так — тоді ніяких претензій з мого боку. Бо я особисто визнаю тільки той сміх, який характеризується досить складним процесом, що супроводжується миттєвим скороченням м’язів живота (кажуть: «кишки рве од сміху»), зміною ритму дихання і розладнанням психічної рівноваги (інакше чим ти поясниш шкірення зубів при сміхові?), взагалі досить складним комплексом амбівалентних явищ, не останнє місце серед яких належить і загальному відчуттю приємності, а також ефектам побічним, давно підміченим у народі.

У 1810 році Феофілакт Малиновський у своїй книзі «Правила красноречия, в систематический порядок науки приведенные и Сократовым способом расположенные» такими словами визначав суть смішного: «Как скоро душа наша чувствует ничтожное насилие естественного или разумного, состоящее в действиях, исходных с законами природы или хорошего произвола, то она, будучи уверена внутренне в непременности и непоколебимости их, предчувствуя, что зла для нее от того не воспоследствует, издевается над слабым усилием, ничтожность которого наполняет ее веселостью и растворяет дух радостью, который ведет за собой физическое потрясение почти целого тела».

Як встановили етологи, дикі звірі, нападаючи на свою жертву, ніколи не вишкірюють зубів, а роблять це з байдужим виразом. Шкірення зубів спостерігається тільки при обороні. Отже, ми теж сміємося з метою самозахисту (беззубий позбавлений цієї природної зброї, що теж тонко підмічено в народі, коли недругу бажають: «Щоб ти на кутні сміявся!»), а розсмішити інших намагаємося для того, щоб вони теж забули про свою агресивність і зайняли оборонну позицію. Хто сміється — той не нападає. Сміх обеззброює, про це знали можновладці всіх епох, бо вони найбільше боялися бути ослабленими, обезвладненими. Цим же можна пояснити нехіть людини до самолоскотання для того, щоб викликати сміх, і, навпаки, майже хворобливий потяг лоскотати інших, не розбираючи, що, де і як: п’яти чи ребра, в ніздрях чи в горлі, пальцями, чи курячим пірцем, а чи й словом, як це вміє з більшим чи меншим успіхом ваш брат письменник.

На жаль, проблема лоскотання ще досі не знайшла належного висвітлення ні в античних авторів, ні в теорії сміху Анрі Бергсона, ні в працях з медицини, неврології й психіатрії. Навіть у грандіозному «Index medicus», де реферуються всі медичні журнали світу, не зустрінемо й терміна «лоскотання». В 1963 році в провінції Букоба в Танзанії спостерігалася серед населення масова епідемія сміху, але, як встановлено дослідниками, жодного чоловіка там не лоскотано! Припущення, ніби вони самі лоскотали себе, відпадає, бо коли особа лоскотана є водночас і тою особою, що лоскоче, — навіть тоді, коли для лоскотання вживається пірце або соломинка і коли той предмет перебуває в руках суб’єкта лоскотання, що є водночас також і об’єктом лоскотання, — спостерігати доводиться цілковиту відсутність реакції, окрім ледь відчутного дотику до шкіри того предмета, яким здійснюється лоскотання. І ніякого сміху.

Наука стає безпорадною перед цим фактом, як і перед тим, чому ми неспроможні лоскотати себе самі, викликаючи при тому (в самих себе) такий сміх, як у сатириків, що регочуть від власних дотепів.

Справа заплутується ще більше, коли звернемося до історії і довідаємося, що в Стародавньому Римі мали звичай (запозичений у східних деспотів) страчувати злочинців, підвішуючи їх під пахви низенько над землею і натираючи їм підошви сіллю, щоб кози, злизуючи сіль, лоскотали підвішеного, доки він захлинеться від сміху. Згодом грубі вояки в час Тридцятилітньої війни зловживали цим жорстоко-витонченим способом покарання, про що можна прочитати в «Сімпліцісімусі» Гріммельсгаузена. Знані також в історії випадки, коли володарі стосували лоскотання (попідбіччю), надаючи своїм підданим того чи іншого титулу (це робили шумери й китайці), в єгиптян і вавілонян спостерігалося лоскотання ритуальне, яке символізувало запліднення