Читати книгу - "Інтернат"

Комендант знову напружується. Переводить погляд із Паші на малого, потім знову на Пашу. Ніби думає, кого розстріляти першим.

— Значь так, — каже. — Значь так, Алєксєй Єлісєіч, давай, виріши питання з товаришем уповноваженим. У мене зв’язок із центром.

Дістає телефон, розвертається спиною до всіх. Товстощокий Алєксєй Єлісєіч широко змахує рукою, ніби відганяє метеликів: давайте, говорить, на вихід, не можна підслуховувати розмову із центром. Паша виходить. За ним малий. Слідом Єлісєіч. Іде, ліниво поплескуючи себе нагаєм по стегні. Виходить у коридор. Стає, роззирається. Паша з малим стоять поруч, чекають. Довкола відразу ж збирається натовп із жінок та старих.

— Товариші, — говорить Єлісєіч офіційно й нарвано. — Прошу не піддаватись паніці. Адміністрація працює над ситуацією, що склалася. Зранку під’їде польова кухня. Підженемо автобуси: один на комбінат, інший — до посьолка. Ясно?

— Ясно, — говорить бабуся в мокрій перуці. — А до ранку що робити?

— Хуй смоктати, — роздратовано відповідає Єлісєіч, розвертається і зникає за дверима.

Публіка, подумавши, розходиться. Паша дістає телефон. Пробує набрати старого. Зв’язку, ясна річ, немає.

+

Біля камер схову вони знаходять вільне місце. Малий дістає запасний светр, кидає на долівку, сідає. Паша моститься поруч. Відчуває, що куртка його наскрізь відсиріла, не витримує місцевого клімату. Паша зіщулюється, кутається сам у себе, намагається віднайти рештки тепла. Так, заходячи в ранкове море, шукаєш теплу течію, тримаєшся її, грієшся. Зігрітись особливо не вдається, отже, не вдається і заснути. Малий дрімає, натягнув шапку на очі, притулив голову до фарбованої в синій стіни. Паша натягує на голову капюшон, намагається забути про вогкість і голод, намагається, намагається, але не може. Оглядає з-під капюшона сусідів. Більшість спить, лише в кутку жіночка розповідає щось своїй сусідці. Жіночці на вигляд років сорок — сіре пальто, темні чоботи, коротко стрижене волосся. Притискає до грудей течку з паперами. Документи, розуміє Паша, тримала десь у столі, вибігала — встигла прихопити. Загубить — узагалі нікому не буде потрібна. Сусідка її — старша, огрядна, сидить на клунках, які розповзаються під нею. Таке враження, що сіла на когось живого, тепер додушує. Слухає неуважно, плаче весь час. Коротко стрижена й розуміє, що слід би зупинитися, заспокоїти стару, а не може: далі говорить, говорить і говорить, глухим наполегливим шепотом, так що всі довкола чують, прислуховуються, ловлять окремі слова. Значить, ніхто не спить. А тут ще й тітка на клунках плаче, і плаче так гірко, що ніхто їй нічого навіть не скаже.

— Я зранку з під’їзду виходжу, — говорить коротко стрижена, — а він лежить на лавці. Поклали зранку, залишили на видному місці.

— Та ви що? — плаче її сусідка. — Що ви кажете?

— Так, чорний, породистий. Без голови, — продовжує жінка.

Тітка гірко витирає рот кінчиками хустки.

— І головне — не наш. Я в під’їзді всіх знаю. Принесли звідкись.

Чорний, думає Паша, породистий. Без голови. Дуже хочеться їсти. Дуже. Відкидає голову назад. Очі заплющуються, холод стоїть у легенях, як вода в забитій раковині. Хтось піднімається з кутка, повільно йде на вихід. Худий, затемнений. З валізами в руках. І коли проходить повз, від валіз міцно б’є мокрим псячим духом. Паша аж відвертається, ніби це за ним прийшли. Втискається в стіну, міцно-міцно заплющує очі, але так стає ще страшніше, тож він панічно підриває голову, сонно роззирається, ловить у повітрі мертвий псячий запах, що поступово розвіюється. Дивиться на тіток. Та, що плакала, спокійно спить, звісивши голову собі на груди. Коротко стрижена натомість нервово киває головою, ніби погоджується з кимось невидимим. Поруч спить родина: хлопчик і дівчинка разом із мамою, далі якийсь інвалід із милицями, за ним ще якісь жінки. Тихо й задушливо. І хочеться їсти.

— Їсти хочеться, — штовхає Пашу малий.

Виявляється, теж не спить, чекає.

— Консерви будеш? — питає Паша.

— Не треба, — заперечує малий. — Знову весь у крові будеш.

— Ну зараз, посидь тут, — Паша встає, озирається довкола, бреде в зал очікування.

У залі печально, як у трюмі з невільниками. Всі розуміють, що разом не врятуються, проте кожен сподівається врятуватися сам. Пашу звіддалік помічають патрульні, розвертаються, швидко йдуть на вихід. Ну й добре, дивиться Паша їм услід і піднімається сходами на другий поверх. Переступає чиєсь тіло, чіпляється об торбу, тіло зі сну важко сполохується, прокидається, ніби спливає з річкового дна, на якусь мить погляд затримується на Паші, потому знову розфокусовується, гасне, йде на дно. В кутку на другому поверсі Паша бачить вивіску «Буфет». Проте не може знайти вхід: забарикадовані вікна, рекламний щит, складене на купу будівельне риштування, сонні жінки на підлозі. Все зачинене, все мертве. Він уже розвертається, аби повернутись, коли чує позаду кроки й веселі голоси: жінка в короткому пуховику, в чоботах на високих підборах, із торбою в руці. За нею двоє військових, але без зброї. Штабісти якісь, думає Паша. Йдуть, перегукуючись і мало зважаючи на сонний народ. Перший штабіст відтягує вбік рекламний щит, за ним двері, штовхає їх, вони зі скрипом прочиняються. Другий штабіст легко підштовхує жінку, та виклично посміюється, не опирається, зникає всередині. Штабісти бадьоро перезираються, теж зникають всередині. Двері зі скрипом причиняються. В буфеті має щось бути, думає Паша, хоча б чіпси якісь. Або шоколад. Треба просто запитати. Підходить, обережно штовхає двері, зазирає в темряву. Просторий порожній зал, кілька столів, на них стільці, ніжками догори. На вікнах — навскісні смуги паперу, щоб скло витримало вибухову хвилю, в кутку — бар, за ним теж порожньо.

— Ей, — кличе Паша. Йому не відповідають.

Проходить до бару, піднімає дошку, опиняється за прилавком. Коридор веде в глибину, до сусідньої кімнати. Паша зазирає й туди. В коридорі темно. Дістає свій мобільник, що майже розрядився, присвічує. Кілька стільців, календар на стіні за минулий рік, гора брудного посуду. В кінці коридору прочинені двері. Паша просувається туди. Але бачить на стільці пуховик. І світлий жіночий светр. І ще щось із білизни. І чує там, далі за дверима, голоси — крикливі, похапливі.

— Анна, — кричить хтось, — Ань, ну що ти?

Паша вимикає мобільник, навпомацки виходить із коридору. Проходить залом, спускається вниз, знаходить малого.

— Ну шо? — питає той.

— Давай спати, — просить Паша.

Малий уважно на нього дивиться, погоджується.

+

Але валізи, звідки валізи? І не було в них ніколи жодних валіз. Батьки, коли були молодші, нікуди не їздили, ніде не відпочивали. Паша пригадує хіба що одне літо, на початку дев’яностих, він школяр, сестра ходить із ним до одного класу, у батьків літня