Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Ми бачимо цілком зорганізовані дії поляків на захоплення Подільської землі, котра ніколи їм не належала. Звичайно, русичі (українці) не могли погодитися з втратою частини Поділля й почали жорстоку боротьбу із загарбниками.

Та про неї поговоримо нижче. А зараз повернімося до свідомих польських фальсифікацій. Вивчаючи переважно польські документи давніх часів, сучасний український історик Віталій Михайловський раптом установив таке:

«Хоча саме Подільське воєводство було утворене лише 1434 р., більшість осіб, що отримали надання (земель. — В.Б.) після 1430 р., походили, очевидно, з коронних земель і позначали себе як шляхетні… Але після 1430 р. ми не бачимо нікого з першого періоду Ягайлового панування» [45, с. 112].

Якщо останнє речення науковця розгорнути і пояснити доступніше, то треба додати: польський король Ягайло повністю забув про своїх людей, яких послав на Поділля у 1394–1411 роках. Отож, їх, скоріше за все, й не було.

І після таких блискучих знахідок нам продовжують «співати пісень» про «перше володіння» Поділлям Ягайла у 1394–1411 роках.

Змушений зазначити, що більшість українських сучасних істориків викладають період нашої історії з 1430-го до 1490 року на пропольській та промосковській ідеологічній базі. Тобто, як наказали московити ще у XVIII столітті «співати пісень», так і співаємо: і протистояння довгого та жорстокого після 1430 року не було, і поділу Великого Литовсько-Руського князівства на дві складові частини — Руську та Литовську теж не було, а головне, ту страшну і криваву боротьбу не очолювали і не могли очолювати наші українські князі, бо їх, мовляв, теж не було. Були якісь литовські князі — Свидригайло, який хотів тільки влади, але не мав ні принципів, ні совісті; якийсь Федір Несвизький — син Корибута — Дмитра Ольгердовича, що люто бився за руські землі, а потім чомусь втік до Угорщини.

А що робили руські (українські) князі-державці, відомі історії — Федір Острозький, Василь Красний, Іван Васильович, Юрій Васильович (це тільки частина тих, які в той час були дорослими і повнолітніми), — українські науковці мовчать. Звичайно, легше переповідати польські та російські байки, як Вітовт з Ягайлом посадили Свидригайла до Крем’янецької фортеці і як доблесні руські князі Василь Красний та Олександр Ніс серед ночі вдерлися до тієї твердині, визволили князя Свидригайла та швидко подалися на Констанцький Вселенський Собор. Проте як вони туди потрапили, що робили та хто їх туди пустив — невідомо. А ще ж є сотні подібних байок. І хоча вони для літературних творів добра знахідка, та для історії — є звичайний непотріб, баласт.

Тому автор пропонує окреслити контури справжніх подій далекої минувшини, висвітливши насамперед, що робили руські (українські) князі роду Галицьких (Острозьких), діяльність котрих так люто приховували поляки та московити. Щось же за тим криється!

Отож, після смерті Великого Литовсько-руського князя Вітовта польська шляхта, скориставшись нагодою, заарештувала тогочасного володаря Поділля Івана Галицького (Острозького) і приєднала той край до земель Польської Корони. Головним, рушійним елементом загарбання Поділля 1430 року стала католицька церква. Всі інші чинники були тільки додатками до її дій. Ця істина не може викликати сумніву та суперечок, до яких нас постійно підштовхують.

Наступником Вітовта став Свидригайло — молодший брат Ягайла, якого на тій посаді підтримала вся руська (українська) знать Великого князівства. Польський король Ягайло був вимушений з тим погодитися.

«Свидригайлове князювання розпочалося з воєнних дій на прикордонні Польщі й ВКЛ. Яблуком розбрату стало Західне Поділля… Це цілком відповідало намірам Краківського двору після смерті Вітовта приєднати Поділля до Польщі. Тож не дивина, що по його кончині поляки захопили низку замків на Західному Поділлі. Обурений Свидригайло затримав у Литві Ягайла. Останній пообіцяв повернути Поділля, але не дотримав слова, і… на прикордонні спалахнула справжня війна» [65, с. 13–14].

Передовсім виступили руські (українські) князі з роду Галицьких (Острозьких). (Далі ми побачимо, як поляки вчинили з ними). Про те, що Поділля 1430 року належало князівському родові Галицьких (Острозьких) ми уже розповідали. Не будемо повторюватися. Звичайно, їх підтримали руські князі та майже вся православна Литва.

«Навесні 1431 р. Свидригайло розпочав війну з Польщею за Поділля… Свидригайло зайняв Східне Поділля і намагався повернути Західне. На боці Свидригайла виступило також українське населення Поділля. Рятуючи ситуацію, що виходила з-під контролю, 1432 року поляки ініціювали державний переворот у Литві та позбавили Свидригайла титулу Великого Литовського князя. Новий князь Сигізмунд Кейстутович (ставленик католицької шляхти Литви. — В.Б.)… 1432 р видав у Гродно грамоту (що отримала назву Гродненської унії), за якою зобов’язався відступити Поділля Польщі» [147, с. 73].

Литовський князь-католик Сигізмунд вдруге, після Ягайла, порушив умови об’єднання двох Великих князівств: Руського та Литовського, грубо зрадивши руських (українських) людей та їх князів.

Розпочалася справжня війна. І, звичайно, її очолили не литовські князі, яких нам вигадали польські та московські історики, а руський (український) князь-старійшина роду Федір Галицький (Острозький). Хоча, слід розуміти, що керуючи тою важкою боротьбою, він не сам водив людей на битви, а скоріше — ухвалював рішення, оголошуючи свій князівський титул та ім’я — князь Федір. Русь відкрито висловлювала власну думку, власну незгоду з політикою польського короля та литовського князя. Особливо жорстока боротьба точилася за Поділля, де у перші роки протистояння князь Федір Галицький сконцентрував свої головні воєнні сили.

30 листопада 1432 року його військо розгромило польську армію під Копистирином на річці Мурафі. Ось як описав ті далекі події історик Юхим Сіцінський:

«Поляки, маючи на увазі зречіння від Поділля новоутвореного великого князя Литовського Жигимонта (Сигізмунда. — В.Б.), вислали своє військо на Східне Поділля, щоб відібрати його від… (князя. — В.Б.) Федора… Польське військо забрало кілька замків на Східному Поділлю. (Князь. — В.Б.) Федір спалив… Брацлав разом з замком, і вийшов звідти… Але надходила зима і поляки немаючи сталого опірного пункту, обезсилені партизанською війною, подалися на Південний Захід, а за ними йшли по п’ятам Подоляне. В грудні польське військо було на річці Мурафі, в невеличкій, багнистій і лісовій толоці села Копистирина і мали переходити річку. Тим часом (князь. — В.Б.) Федько діставши поміч від Татар та Волохів перейшов ранше Мурафу в другому місці й зробив засаду там, де Поляки мали переправлятись. Поляки, зробивши гатки на річці, стали переходити річку з обозом. Подоляне вдарили на Поляків. Настало велике замішання.

Поляки кинулися до річки, одні на гатки, а другі по леду. Ті, що ще не перейшли і були на лівім боці річки, кинулись на поміч своїм товаришам, але вози на греблі не давали змоги бистро передвигатись, ні тим, що напирали назад, ні тим, що