Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

і спокійне обличчя молодого хлопця замість зморшок і мішків під очима, замість пом’ятих повік і впалих щік, замість складок біля рота. Вона забувала про його тупість і впертість, його дратівливу впевненість у тому, що всі проблеми можна вирішити лише холодним розумом, і почувалася неймовірно щасливою від того, що він поряд із нею.

— Я купив козу, — співала Еббі дорогою, — її звали Джиммі.

Раптом вона замовкла, побачивши, що хтось іде їй назустріч. Але цей хтось повернув ліворуч, і Еббі знову заспівала.

— Я купив її для… — Кларенс тихо плівся поряд, час від часу врізаючись їй у коліно.

Дивовижно, наскільки краще ми пам’ятаємо римовані слова пісень, аніж звичайну прозу!

Вона пам’ятала не лише пісні з молодості — «Том Дулі» і «Майкле, пливи до берегу», а й з дитинства — «Білі дзвоники», «Доброго ранку, ясне сонечко» і «Ми раді погуляти». Ще її мати співала: «Я спущуся і впущу тебе…», і навіть дитячі лічилки — «Джоні за океаном, Джоні за морем…». Усе, що римується, осідає у пам’яті. Треба час візиту до лікаря запам’ятовувати у формі віршів, а ще — важливі дати. Взагалі, усі важливі події у житті мають римуватися. А коли ти щось забув — починаєш співати і все пригадуєш.

Еббі завжди хвилювалася, що почне все забувати, оскільки її бабуся (по батьківській лінії) померла від слабоумства. Але у неї немає з цим жодних проблем. Вона мала кращу пам’ять від усіх своїх подруг. Наприклад, минулого тижня їй зателефонувала Керол Данн. Коли Еббі підняла слухавку, на тому кінці дроту мовчали.

— Слухаю, — сказала Еббі, а Керол відповіла:

— Вибачте, я забула, кому телефонувала.

— Це Еббі.

— О, привіт, Еббі. Як ти? Господи, у мене щось із головою, але я мала зателефонувати іншій людині, — сказала жінка і поклала слухавку.

Або Рі, яка забувала назви предметів.

— Наступного літа я висаджу… Ці, як їх… мерілендські квіти, — сказала Рі.

— Ти маєш на увазі рудбекію? — казала Еббі.

— Так, саме так.

Здавалося, що це якраз Еббі заповнює прогалини у пам’яті. Саме так вона повинна сказати лікареві Вісс.

— Щодо дечого моя пам’ять стала кращою, ніж була у молодості, — скаже вона лікареві. ― Запам’ятовуються найменші деталі! Я детально пам’ятаю поворот руки для того, щоб встановити ручку від сотейника, подарованого нам на весілля. Нам тоді подарували набір посуду з однієї ручкою, що кріпилася до кожної каструлі. Це було майже п’ятдесят років тому! Я не часто використовувала цей посуд, бо у ньому все пригорало. Хто ще пам’ятає такі деталі?

Вона могла раптом згадати гіркий і неприємний запах, коли її мати смажила цибулю і зелений перець на вечерю. Еббі тоді була дитиною, яка плакала від голоду і втоми або просто хникала під вечір.

Вона могла вмить почути давно забуте гудіння дротів, коли тролейбус № 29 проїжджав по проспекту Роланда не зупиняючись. А якось без жодної причини вона згадала свого собаку Бінкі, який любив спати на двох лапах, гріючи ніс між ними. Це була наче подорож у минуле. Вона ніби їхала машиною часу, спостерігаючи з вікна за різними сценами свого життя. Одна історія, інша. А в її житті було так багато історій! Вітшенки кажуть, що у їхній сім’ї лише дві визначні історії. Еббі не могла зрозуміти, чому так мало? Чому слід обирати лише кілька історій, щоб розповісти про себе? У самої Еббі їх було набагато більше.

Довгий час вона хвилювалася через те, що її життя тече крізь пальці, як вода. От якби у неї був ще один шанс, вона прожила б своє життя уважніше, помічаючи всі деталі. Однак тепер вона зрозуміла, що і так завжди їх помічала, просто у якийсь момент забула, і от, будь ласка, усе знову почало повертатися до неї.

До речі, що це за вулиця? Вона якось не звернула уваги.

Вона зупинилася на тротуарі і подивилася навколо, Кларенс сів поряд. Зліва стояв будинок Гатченсонів із великим красивим деревом магнолії, наче з картинки. Це ж треба, як далеко вони зайшли, Кларенс уже мав би запротестувати. Еббі поклацала язиком, собака важко піднявся, здавалося, на плечах він ніс увесь світ — він так низько нахилив голову, що носом майже торкався землі.

— Зараз відведемо тебе додому, — сказала йому Еббі, — і ти зможеш подрімати.

І у цю мить — звідки лишень? — маленький комарик, тобто чихуахуа, пробіг на іншій стороні вулиці. Господаря не було видно, собака біг без повідця і навіть ошийника. Кларенс одразу підскочив, наче він лише вдавав, що втомився, і голосно гавкаючи стрибнув уперед, вирвавшись із рук Еббі. У неї враз пронеслося перед очима його життя: м’яке, пухке черевце і великі лапи цуценяти, те, як він любив бігати за м’ячем і приносити його у зубах, його щира радість, коли діти поверталися зі школи.

— Кларенс! — крикнула Еббі, але пес не звернув на неї жодної уваги. Вона кинулася за ним на дорогу, та у цей час щось, чого вона не помітила, щось велике, блискуче і металеве, їхало просто на неї.

«Ох, — подумала вона, — та це ж…»

Усе.

7

Вітшенки не помирають» — таке було сімейне вірування. Звісно, вони ніколи не казали про це вголос, адже це звучало б надто самовпевнено. Не кажучи вже про те, що не-Вітшенки могли б зауважити, що Лінні і Джуніор усе-таки померли. Але це було так давно. Ред залишився єдиним у сім’ї, хто пам’ятав цю подію (Меррік ніхто не брав до уваги). Але зараз Ред був сам не свій. Це була лише його оболонка — він ходив довкола у старих капцях, неголений, із порожнім поглядом. Усі подумали, що йому на один день взагалі мову відібрало, але потім з’ясувалося, що він забув одягнути слуховий апарат.

Еббі померла у вівторок, у середу здійснили кремацію, як вона того хотіла. Але похорон відклали аж до понеділка. Так вирішили зробити для того, щоб усі зібралися з думками і вирішили, як його проводити. Ніхто з них ніколи не мав такого досвіду, окрім Нори, але її досвід їм не підходив.

Насправді відкладати похорон — помилка, оскільки вся родина залишалася у підвішеному стані.

Вони ходили по будинку, пили каву, відповідали на телефонні дзвінки, зітхали, сварилися, приймали від сусідів накриті плівкою готові страви, розповідали смішні історії про Еббі, після яких слід було б сміятися, але всі плакали. Обидва Г’ю приїхали, щоб підтримати своїх дружин. Стім теж був удома, він попросив на роботі, щоб йому телефонували на мобільний у разі потреби. Ред роботою взагалі не цікавився. Онуки продовжували ходити до школи, але ввечері приходили додому вражені і налякані. Маленький Сем сидів удома цілий день із дорослими, тому трохи нудився. Він відмовився ходити на горщик (що і в найкращі часи справжня мука), і почав влаштовувати істерики. Коли Нора дуже спокійно запитала, що його бентежить, він відповів, що хоче пограти із Кларенсом. Від його відповіді всі здригнулися.

— Ти маєш на увазі Бренду, — відповіла Нора. — Сину,