Читати книгу - "Іди, вартового постав"

— Так, сер, я обіцяю, але...

— А тепер Забирайся. З’їзди кудись і пограйся з Генком у пошту. Я маю зайнятися кращими справами...

— Кращими за що?

— Не пхай носа куди не треба. Газуй звідси.

Спускаючися сходами, Джін-Луїза не бачила, як дядько прикусив губу, пішов на кухню, погладив Розу Ейлмер, повернувся до кабінету, сховав руки в кишені й неквапно походив по кімнаті, доки врешті-решт не підняв слухавку телефону.

Частина VI

15

Божевільний, божевільний, геть божевільний. Що ж, усі Фінчі такі. Проте є відмінність між дядьком Джеком і рештою їх: дядько Джек усвідомлює, що він вар’ят.

Джін-Луїза сиділа за столиком позаду кафе-морозива містера Канінгема і їла морозиво з вощеного паперового ріжка. Містер Канінгем, людина непорушних моральних принципів, видав їй безкоштовно цілу пінту за те, що вона вчора вгадала його ім’я,— саме за це вона обожнювала Мейком: тут люди виконували свої обіцянки.

«До чого він вів? Обіцяй мені — важливе питання — англосакси — непристойне слово — Чайлд Роланд. Сподіваюся, він не втратить почуття пристойності, бо в іншому разі його запроторять до божевільні. Він так занурився у дев’ятнадцяте століття, що не може навіть піти до туалету, він ходить до ватерклозету. Проте вар’ят чи не вар’ят, він з них єдиний, хто не зробив дечого і не сказав дечого...

Навіщо я сюди повернулася? Щоб роз’ятрити свої рани, мабуть. Просто подивитися на жорству у дворі, де колись росли дерева, де стояв гараж, і думати, що все те був лише сон. Джемі паркував там свою машину, в якій їздив на риболовлю, ми викопували черв’яків під парканом, якось я посадила там паросток бамбуку, і ми його потім не могли вивести упродовж двадцяти років. Напевне, містер Канінгем посипав землю сіллю там, де були зарості бамбуку. Тепер від нього й сліду немає». Сидячи під полуденним сонцем, Джін-Луїза подумки відбудувала свій дім, вивела надвір свого тата, брата й Келпурнію, поставила Генрі навпроти, а міс Рейчел — на сусідньому подвір’ї.

Це трапилося, коли до кінця навчального року залишалося два тижні і Джін-Луїза збиралася на перший у своєму житті шкільний бал. За традицією старшокласники запрошували своїх молодших братів і сестер на перший для них бал, який проводився в останню п’ятницю травня, перед Бенкетом старшокласників. Футболка Джемі ставала дедалі яскравішою — тепер він був капітаном команди, і Мейком уперше за тринадцять сезонів переміг Еботсвіль. Генрі був президентом Дискусійного клубу старшокласників,— то була єдина позакласна діяльність, на яку він мав час,— а Джін-Луїза була дебелою чотирнадцятирічною дівчинкою, захопленою вікторіанською поезією і детективними романами. У ті часи, коли було в ходу заводити любовні стосунки на тому боці річки, Джемі до нестями закохався в дівчину з округу Ебот і серйозно подумував, чи не закінчувати йому школу в Еботсвілі, але Атикус не дозволив, однак утішив сина, видавши йому гроші на дводверний автомобіль. Джемі пофарбував свою машину в блискучий чорний колір, створив ефект білобоких покришок (також за допомогою фарби), відполірував свій транспорт до ідеального стану і їздив до Еботсвіля щоп’ятниці вечорами зі спокійною гідністю, не звертаючи уваги на те, що машина гуділа, як велетенський кавовий млинок, а зграї собак ганялися за нею, хай де вона з’являлася.

Джін-Луїза була певна, що Джемі уклав з Генрі якусь угоду, щоб той запросив її на танці, але її те цілком влаштовувало. Спершу вона взагалі не хотіла йти, та Атикус заявив, що буде щонайменше дивно, якщо прийдуть сестри усіх старшокласників, окрім сестри Джемі, й запевнив, що їй там сподобається і що вона може піти до крамниці одягу Гінзберга й обрати там собі сукню до вподоби.

Джін-Луїза знайшла справжнє диво. Біла сукня, з рукавами-«ліхтариками», зі спідницею, яка роздувалася хвилями, якщо покружитися. Одне було погано: в тій сукні Джін-Луїза більше нагадувала кеглю. Пішла порадилася з Келпурнією, і та пояснила, що ніхто нічого не може змінити зараз в її фігурі, вона така, як є, практично всі дівчата мають такий вигляд у чотирнадцять років.

«Але я щось надто вже непоказна»,— сказала Джін-Луїза, відтягуючи викот.

«Ти така, як завжди,— зауважила Келпурнія.— Тобто я маю на увазі, що ти такий вигляд маєш в усіх своїх сукнях. І оця не виняток».

Джін-Луїза непокоїлася три дні. В день балу вона знову пішла до Гінзберга, придбала пару накладних грудей, повернулася додому і приміряла їх.

«Подивись-но, Кел».

«Тепер фігура стала така, як треба,— промовила Келпурнія,— та чи не краще розношувати їх поступово?»

«Тобто?»

«Слід було надягати їх раніше, щоб до них звикнути,— пробурмотіла Келпурнія.— Але що вже зараз про це говорити».

«Ой, Кел, не верзи дурниць».

«Гаразд, давай їх сюди. Я їх зшию».

Раптом Джін-Луїзу пронизала думка, від якої вона застигла на місці.

«Господи милий!» — прошепотіла вона.

«А тепер що таке? — здивувалася Келпурнія.— Ти ж готувалася до цього балу цілісінький тиждень. Що ще забула?»

«Кел, здається, я зовсім не вмію танцювати».

Келпурнія узяла руки в боки.

«Вчасно ж ти про це про згадала,— вона поглянула на кухонний годинник.— Третя сорок п’ять».

Джін-Луїза кинулася до телефону.

«Номер шість п’ять, будь ласка»,— попросила вона, і коли її з’єднали з татом, заволала у слухавку.

«Зберігай спокій[41] і звернися до Джека,— відповів Атикус.— Свого часу він був управний танцюрист».

«Він, мабуть, спроможний лише на кволий менует»,— проскиглила вона, але зателефонувала дядькові, й той радо погодився.

Доктор Фінч натаскував свою племінницю під музику з магнітофону Джемі:

«Нічого складного... як у шахах... просто зосередься... ні, ні, ні, не відставляй сідниці... не роби мені підніжку... ненавиджу бальні танці... дуже схоже на роботу... не намагайся вести мене... коли партнер наступає тобі на ногу, ти сама винна — не встигла вчасно її прибрати... не дивись униз... не так, не так, а от тепер правильно... основа є, але не пробуй нічого складнішого».

Після години напруженої зосередженості Джін-Луїза завчила найпростіші танцювальні па. Вона енергійно рахувала такти і дивувалася, як її дядько здатен розмовляти і танцювати водночас.

«Не хвилюйся, і все вийде добре»,— підбадьорив він її.

Його зусилля дістали винагороду: Келпурнія запропонувала каву і запросила повечеряти, і він прийняв обидві пропозиції. Доктор Фінч просидів на самоті у вітальні, поки додому не повернулися Атикус і Джемі; його племінниця