Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"

У кінці 1950-х років було з’ясовано, що враженому паркінсонізмом мозку бракувало нейромедіатора дофаміну[201] — отже, «привести до норми» його можна було шляхом підняття рівня цієї біологічно активної речовини. Пацієнтам давали леводопу (прекурсор дофаміну) з дозуванням кілька міліграмів, проте це не давало якогось відчутного ефекту, аж поки страшенно відважний Джордж Котзіас[202] не запропонував групі пацієнтів із хворобою Паркінсона в тисячі разів більші дози препарату. Тоді й було помічено його надзвичайний терапевтичний ефект. Коли ж у лютому 1967 року Котзіас опублікував результати дослідження, для пацієнтів із цим діагнозом вмить з’явилися нові перспективи: до цього часу на них чекало безрадісне майбутнє і прогресування недієздатності, а тепер новий препарат міг змінити життя. Атмосфера була ніби наелектризована від збудження, і мене цікавило, чи може леводопа стати у пригоді моїм власним, таким різним пацієнтам.

Я вагався, чи варто призначати леводопу своїм пацієнтам у Бет-Авраамі, адже вони мали незвичайну форму хвороби Паркінсона, а постенцефалітичний розлад — набагато складніший, серйозніший і незбагненніший. Як відреагують саме ці пацієнти з цією однаковою, але такою різною хворобою? Я відчував, що маю бути вкрай обережним. Можливо, леводопа активізує неврологічні проблеми, з якими ці пацієнти стикались у перші роки недуги, коли паркінсонізм ще не закував їх у свої пута?

У 1967 році я не без тривоги звернувся до Управління боротьби з наркотиками за спеціальною дозвільною ліцензією на використання леводопи, що тоді ще була експериментальним препаратом. Дозвіл було надано за кілька місяців, а з низки інших причин я лише у березні 1969 року розпочав засноване на подвійному сліпому методі[203] дослідження за участю шести пацієнтів. Половина з них вживали плацебо, проте ані вони, ані я не знали, хто отримує справжні пігулки.

За кілька тижнів в ефективності леводопи сумнівів не лишалося. Результати вражали. Судячи з того, що показник неефективності становив рівно 50 %, я міг припустити, що плацебо не мало жодного істотного ефекту. Я більше не міг без докорів сумління продовжувати терапію плацебо, але вирішив дати можливість спробувати лікування леводопою всім пацієнтам, які будуть до цього готові.[204]

Спершу майже всі пацієнти блискуче зреагували на препарат, того літа сталося дивовижне святкове «пробудження» — після десятиліть практично безживного існування вони кинулися у бурхливий вир життя.

Однак потім чи не у всіх почалися проблеми — виникли не лише специфічні «побічні ефекти» застосування леводопи, але і певні загальні проблеми: раптові й непередбачувані зміни реакції та надмірна чутливість до препарату. Деякі пацієнти реагували на леводопу по-різному під час кожного наступного вживання. Я пробував змінювати дози, ретельно титруючи їх, утім ці маніпуляції більше не мали ефекту — «система» немовби функціонувала сама по собі. Здавалося, що для багатьох пацієнтів просто не існує проміжного значення між нестачею і передозуванням леводопи.

Я думав про Майкла і його проблеми з транквілізаторами (що приглушували дофамінові системи, які активувала леводопа), намагаючись титрувати дози для власних пацієнтів, виявляючи невиправну обмеженість будь-якого суто терапевтичного чи медикаментозного підходу, коли йдеться про мозкові системи, що, вочевидь, втратили властиву їм гнучкість чи самостійність.[205]

* * *

Коли я був резидентом Каліфорнійського університету, неврологію і психіатрію було представлено як практично непов’язані між собою дисципліни. Та завершивши резидентуру і сповна зіткнувшись із реальністю під час роботи з пацієнтами, я часто виявляв, що маю бути рівною мірою не лише неврологом, а й психіатром. Я це дуже добре розумів, працюючи з пацієнтами, хворими на мігрені, а також надзвичайно гостро це усвідомив, зіткнувшись із пацієнтами з постенцефалітичним синдромом — їх спіткала сила-силенна розладів як «неврологічного», так і «психіатричного» характеру: паркінсонізм, міоклонія, хорея, тик, дивні манії, спонуки, нав’язливі ідеї, раптові «кризи» та неконтрольовані емоційні вибухи. Суто неврологічний або ж суто психіатричний підходи до таких пацієнтів завели б у нікуди — неврологію і психіатрію потрібно було поєднати.

У пацієнтів із постенцефалітичними синдромами на десятки років завмирали життєві процеси — пам’ять, сприйняття і свідомість. Тепер вони поверталися до життя, у них цілком відновлювалися свідомість і рухливість. Чи зможуть вони віднайти себе, як Ріп ван Вінкль,[206] у світі, що вже настільки просунувся вперед?

Коли я призначив цим пацієнтам леводопу, вони «пробудилися» не лише фізично, але й розумово, пізнавально та емоційно. Таке всеосяжне пробудження чи пожвавлення відбувалося врозріз із уявленнями в царині нейроанатомії 1960-х, що розглядала рухову, розумову та емоційну діяльність у контексті цілком окремих і непов’язаних між собою ділянок мозку. Мій внутрішній дослідник, спираючись на ці уявлення, переконував: «Цього не може бути. Таке „пробудження“ неможливе».

Але очевидно саме це і відбувалося.

В Управлінні боротьби з наркотиками вимагали, щоб я заповнював стандартні відомості про симптоматику та реакцію на ліки, але усе, що відбувалося, було настільки складним (і в неврологічному, і в суто людському вимірах), що ці відомості зовсім не відповідали дійсності, яку я спостерігав. Тому відчував потребу вести щоденники й детально нотувати всі процеси, як це робив дехто з пацієнтів. Я почав носити з собою магнітофон і фотоапарат, а пізніше — маленьку кінокамеру «Супер 8», оскільки розумів: те, що я спостерігаю, можливо, більше ніколи мені не трапиться, тож потреба у візуальній фіксації була вкрай важливою.

Дехто з пацієнтів більшу частину дня спав, проте вночі не стуляв очей — а це означало, що я теж повинен мати 24-годинний графік. Це призводило до депривації сну, але сповнювало мене відчуттям близькості з пацієнтами, даючи можливість під час нічного чергування бути доступним для виклику всім п’яти сотням пацієнтів у Бет-Авраамі. Бувало, що лікарю на цій посаді доводилося рятувати одного пацієнта з гострою серцевою недостатністю, відправляти іншого до відділення невідкладної допомоги або ж робити запит на розтин, якщо пацієнт помирав. Як правило, у нічні зміни працювали різні лікарі, однак я гадав, що можу працювати так на постійній основі, тож добровільно на це зголошувався.

Керівництву Бет-Аврааму припала до душі ця ідея і за дуже символічну плату мені запропонували помешкання у будинку по сусідству з лікарнею — зазвичай у ньому зупинялися чергові лікарі. Це задовольнило усіх: більшість лікарів терпіти не могли чергувати, а я був радий з того, що тепер мав квартиру, завжди відчинену для моїх пацієнтів. Співробітники лікарні — психологи, соціальні працівники, психотерапевти, логопеди, музичні терапевти — частенько заглядали до мене поговорити про пацієнтів. Майже щодня відбувалися захопливі й плідні обговорення того, наскільки безпрецедентні події розгортаються перед нами, вимагаючи безпрецедентних підходів.

Джеймс Пердон Мартін, знаменитий