Читати книгу - "Кімната"

— Ти знаєш, як його звуть?

Я примушую себе згадати.

— Аджит.

— Ні, ні, як звуть іншого чоловіка — того, що поїхав у вантажівці?

— Старий Нік, — шепочу я, бо знаю, що йому не сподобається, як я його назвав.

— Як-як?

— Старий Нік.

— На жаль, нічого конкретного, — каже поліціант у свій телефон. — Підозрюваний зник, перш ніж ми прибули. Його ім’я Нік, Ніколас, прізвище невідоме.

— А як звуть твою ма? — запитує офіцерка Оу.

— Ма.

— А інше ім’я вона має?

Я показую два пальці.

— Два імені? Чудово. Ти можеш їх назвати?

Вони були в записці, яку знищив Старий Нік. Раптом я дещо пригадую:

— Він нас украв.

Офіцерка Оу сідає поруч мене на землю. Земля не схожа на нашу Підлогу, бо тверда і дуже-дуже холодна.

— Джеку, тобі потрібна ковдра?

Не знаю. Тут же немає Ковдри.

— Які жахливі порізи на пальці! І коліно здерте. Цей Нік, він бив тебе?

Поліціант, що розмовляє телефоном, приносить синю ковдру і простягає мені, але я до неї навіть не торкаюся.

— Далі, — каже він у трубку.

Офіцерка Оу закутує мене в синю ковдру. Вона не м’яка й сіра, як моя, а цупкіша.

— Звідки в тебе ці порізи?

— Той собака — вампір. — Я шукаю очима Раджу і його господарів, проте їх ніде немає. — Він укусив мене за пальця, а коліно побувало на землі.

— Перепрошую, що?

— Вулиця, це вона мене вдарила.

— Далі, — каже поліціант з телефоном, а тоді повертається до офіцерки Оу і питає: — Може, набрати службу захисту дітей?

— Дай мені ще кілька хвилин, — відповідає вона. — Джеку, я впевнена, що ти вправно розповідаєш історії.

Як вона знає? Поліціант з телефоном позирає на свого годинника, прикріпленого до зап’ястка. Я згадую, що в Ма болить зап’ясток. Чи Старий Нік уже там? Скручує їй руки і в’язи, рве на шматочки?

— Ти можеш розповісти мені, що сталося сьогодні? — Офіцерка Оу всміхається мені. — І говори, будь ласка, повільно й чітко, а то мої вуха дуже слабкі.

Може, вона глуха? Чому ж тоді не розмовляє знаками, як глухі в Телевізорі?

— Повтори, — каже поліціант у свій телефон.

— Ну що, готовий? — питає офіцерка Оу.

Її очі дивляться на мене. Я заплющуюся й уявляю собі, що розмовляю з Ма. Це додає мені сміливості.

— Ми його обдурили, — ціджу я слово по слову. — Я і Ма, ми вдали, ніби я захворів, а потім помер, хоч насправді я мав розгорнутися й вистрибнути з вантажівки, тільки-но вона загальмує вперше, але не зміг.

— Гаразд, а що сталося далі?

Голос офіцерки Оу лунає коло самісінької моєї голови.

Я й досі не наважуюся глянути на неї, бо відразу ж усе забуду.

— У моїх трусах була записка, а він її знищив. Проте в мене лишився Зубчик.

Я засуваю пальці в шкарпетку, дістаю Зубчика і розплющую очі.

— Можна мені глянути?

Офіцерка Оу хоче взяти Зубчика, але я його не віддаю:

— Це Зубчик Ма.

— Це твоя ма, про яку ти розповідав?

Здається, мозок у неї ще слабший за вуха. Ну, от як Ма може бути зубом? Я хитаю головою:

— Це шматочок її, викапана вона.

Офіцерка Оу розглядає Зубчика, і її обличчя напружується. Поліціант мотає головою і щось каже, але я не чую, що саме.

— Джеку, — звертається до мене жінка, — ти сказав, що мав вистрибнути з вантажівки, коли вона вперше загальмує?

— Так, але я все ще був у Килимі. Потім я очистив банан, однак не був досить наливим.

Я вже дивлюся на офіцерку Оу й одночасно розповідаю:

— Але після третьої зупинки вантажівка поїхала — ву-у-у-у...

— Куди поїхала?

— Ну... — Я показую їй. — Зовсім іншою дорогою.

— А, вона повернула.

— Так, і я вдарився, а він, Старий Нік, виліз із кабіни, весь оскаженілий, і тоді я стрибнув.

— Бінго! — Офіцерка Оу плескає в долоні.

— Що? — питає другий поліціант.

— Три зупинки і поворот. Ліворуч чи праворуч? — Якусь хвильку жінка чекає відповіді, а тоді каже: — Байдуже. Ти молодець, Джеку.

Вона йде вулицею, і раптом у її руці з’являється якийсь предмет, схожий на телефон. Звідки вона його взяла? Офіцерка Оу дивиться на маленький екран і каже:

— Нехай перешлють детальні схеми районів, що прилягають до Карлінґфорд-авеню чи Вашингтон-драйв...

Я більше не бачу Раджі, Аджита і Найші.

— А собаку що, запроторили у в’язницю?

— Ні, ні, — відповідає офіцерка Оу, — він покусав тебе не навмисно.

— Далі, — каже поліціант у свій телефон і заперечливо хитає головою, дивлячись на офіцерку Оу.

Вона встає:

— Гей, Джеку, чи не допоможеш нам знайти свій будинок? Хочеш прокататися в патрульній машині?

Я не можу встати. Жінка простягає мені руку, та я вдаю, що не бачу цього. Я ставлю під себе одну ногу, потім другу і встаю, але мені паморочиться в голові. Підійшовши до машини, я забираюся у відчинені двері. Офіцерка Оу теж сідає ззаду й пристібає на мені пасок безпеки. Я зіщулююся, і її рука торкається не мене, а синьої ковдри.

Машина рушає; вона не реве, як вантажівка, а гуде і м’яко погойдується. Це все схоже на телепланету, де пишноволоса жінка ставить питання. Однак тут запитує не вона, а офіцерка Оу.

— А де міститься ваша кімната — в бунгало чи там є сходи?

— Вона не в будинку.

Я дивлюся на блискучий предмет посередині — він схожий на Дзеркало, тільки зовсім крихітний. Я бачу в ньому обличчя поліціанта, що сидить за кермом. Раптом я ззираюся з ним і, швидко відвівши очі, дивлюся у вікно. Будинки швидко пролітають повз нас, і від цього голова йде обертом. Світло фар нашої машини заливає все кругом. Назустріч нам супершвидко мчить біла машина, зараз ми на неї наженемося...

— Усе гаразд, — каже офіцерка Оу.

Коли я забираю руки з обличчя, білої машини вже немає. Невже наша її знищила?

— У твоїй голові не дзвенять дзвіночки?

Я не чую ніяких дзвіночків. Я бачу тільки дерева, будинки і машини, що мчать у темряві. Ма, Ма, Ма. Я не