Читати книгу - "Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят"

– У неї кровотеча, лікарю, – сказав він. – Унизу…

Перед тим як вийти під дощ з припаркованого автомобіля, я переглянув на робочому ноутбуці медичну картку Гарієт Стеффорд. Вона була схожою на підручник із супутніх захворювань, які зараз вдається стримувати за допомогою західної медицини: починаючи від емфіземи, коронарної хвороби серця, гіпертензії і діабету – чотирьох вершників апокаліпсису суспільства, яке старіє. Крім цих чотирьох типових хвороб, було ще два важливі записи: «мультиінфарктна деменція», який пояснював її відсторонений вигляд, коли я підійшов до неї, і «карцинома ендометрію – паліативна допомога», який пояснював її кровотечу – кров текла через рак матки. У кінці списку був заклик, написаний її лікарем: «Уникайте прийому в стаціонар, якщо є така можливість».

– Вітаю! Я – доктор Френсіс, – сказав я їй. – Як ви почуваєтесь?

В її очах виражалась звична для хворих на деменцію паніка – вона боялась, що відповість неправильно або зробить якусь дурницю. Я уявив її нейронні ланцюги, настільки ж зношені, як і килим. Замість розкішних можливостей міжлюдського спілкування в неї залишилось кілька рефлекторних відповідей. Деякі люди, хворі на деменцію, по суті повертаються до довербального стану; наче маленькі діти, вони вчаться довіряти або не довіряти не на основі слів, а на основі тону голосу і поведінки співрозмовника.

– Добре. Так, непогано, – сказала вона, посміхаючись і трохи заспокоюючись. Я підняв її руку і обережно потис її. Вона була холодною і липкою на дотик, а її пульс був слабким і прискореним.

– Я прийшов вам допомогти, – сказав я.

Я провів прямими пальцями по її руці вище зап’ястка; вона була холодною аж до плеча – місіс Стеффорд втратила стільки крові, що тепер її організмові було нічим зігріти кінцівки. Шкіра на її обличчі була блідою як віск, майже прозорою. Білки її очей були знекровленими.

– Я змінив їй прокладку дві години тому, – сказав син, – але рак… з неї постійно тече.

Він почервонів від того, що йому довелось розповісти незнайомцеві про два табу: рак і вагінальну кровотечу.

– Мені потрібно її обстежити. Ми можемо десь її покласти?

Поблизу вітальні була маленька кімната – місіс Стеффорд не могла підійматись сходами. Син і донька допомогли їй встати з крісла і, взявши її за руки, як дитину, що вчиться ходити, наполовину завели, наполовину занесли її в кімнату.

– Усе нормально, мамо, усе нормально, – примовляла її донька, ніби заспокоюючи налякану дитину, перед тим як легко підняти її і покласти в ліжко.

Місіс Стеффорд лягла рівно, і я розв’язав її халат. Вона не мала гадки про те, хто я, але спогади про лікарів, а також моя краватка і білий комірець знаходили відгук в її пам’яті, тому вона сприйняла як належне те, що її роздягають таким чином. Її кров’яний тиск був настільки низьким, що його було важко виявити.

– Болить? – запитав я, намагаючись використовувати якомога простіші слова.

Вона скривилась і провела рукою по розтяжках на животі. Неймовірною здавалась думка про те, що її син і донька колись були в цій утробі; що ця утроба, яка їх виносила, зараз наближала її смерть. Я зняв штани її піжами і побачив, як кров блискучими багряними згустками стікає в прокладку.

Серед набору пробірок у валізі я знайшов морфін і ввів його у шкіру живота. Я зробив укол за кілька дюймів від пухлини, що поїдала її живіт, робила її органи жорсткими і вбивала жінку настільки невблаганно, наче та перерізала собі вени. Поки я стояв поряд і дивився на неї, вона заплющила очі й заснула. На стіні в неї над головою було роздруковане зображення Ісуса із закривавленим серцем і голівудською бородою. Уздовж плінтусів лежали стоси відеокасет. Також там була розкрита сумка, схожа на ті, які вагітні складають перед пологами; у ній був тальк, сигарети і нічні сорочки.

– Ми тримаємо її на той випадок, якщо доведеться везти її в лікарню, – пояснив син.

– Може, перейдімо в іншу кімнату і там поговорімо?

Вони кивнули, і ми всі разом повернулись у вітальню, залишивши місіс Стеффорд у спальні.

– Я знаю, що ми з вами раніше не зустрічались і я щойно познайомився з вашою матір’ю, але в її картці написано, що в неї рак, і нам відомо, що він спричиняє кровотечу.

– Так, – кивнула донька, – лікарі сказали, що їй залишилось жити лічені тижні, але це було кілька місяців тому.

– Вона втрачає багато крові, і ми можемо зробити одне з двох. Ми можемо відвезти її в лікарню, де їй зроблять переливання крові, або залишити її тут і подивитись, що буде далі…

Син і донька перезирнулись, відтак син відвів очі й подивився у вікно.

– Далі кровотеча може припинитись. Тоді її стан покращиться і все буде так, як раніше. Або ж кров продовжуватиме текти, і тоді вона помре.

– Скільки часу в неї залишилось? – запитала донька.

– Хотів би я знати, але… – якусь мить я вагався, а потім подивився їй в очі, – можливо, вона помре цієї ночі.

– Залиште її тут, – рішуче сказала донька.

– Гаразд, – сказав я і за мить додав: – Я повернусь через три-чотири години, щоб перевірити її стан.

Перш ніж піти, я зробив запис у папці дільничної медсестри, яку тримали біля ліжка, і допоміг її доньці змінити прокладку. Одягаючи їй білизну, я побачив, що і ця вже стала червоною від крові.

Я зміг повернутись лише о третій ночі. Мене зустріла онука, яка так поспішала до дверей, що перечепилась і впала, вдарившись головою об скло.

– Священик прийшов, – сказала вона, стоячи в дверях і важко дихаючи.

Вона була на останніх місяцях вагітності.

Якийсь час я стояв на порозі з валізою в руках і думав про те, чи в мене достатньо серйозний і поважний вираз обличчя для зустрічі зі священиком біля смертного ложа. Я почувався винним через те, що моє попередження – «можливо, вона помре цієї ночі» – змусило його приїхати в таку погоду. У кімнаті було десять людей разом зі священиком: це був високий чоловік міцної статури, близько п’ятдесяти років – у дитинстві його краще годували, ніж його парафіян. Він кивком голови привітався зі мною, стоячи в ногах ліжка. З порога я побачив, що місіс Стеффорд вже причастилась і пройшла соборування, а зараз лежала, підперта подушками.

Я чекав