Читати книгу - "В пошуках Аляски"

— Це нестерпно,— сухо сказав я, бо так воно і було.— Боже! Вона цих книжок уже не прочитає. Цієї «Бібліотеки її життя».

— Купленої на розпродажах, яка тепер перейде комусь іншому.

— Попіл до попелу. Розпродаж до розпродажу,— погодився я.

— Атож. О’кей, до діла. Шукаємо те, що тітці на очі потрапити не повинно,— нагадав Полковник, опускаючись навколішки біля письмового столу, де стояв комп’ютер. Шухляда була висунута, і він витяг звідти кілька стосів скріплених степлером папірців.— Господи, вона зберігала все написане! «Мобі Дик». «Етан Фром».

Я поліз під матрац по презервативи, які, я знав, вона ховає там до Джейкових візитів. Поклав їх собі до кишені, а потім пішов до комода і почав порпатися в білизні в пошуках алкоголю, секс-іграшок і бозна ще чого. Але нічого не виявив. Тоді я перейшов до книжок. Подивився на стоси, що стояли корінцями назовні,— безладне зібрання творів різних авторів, у цьому була вся Аляска. Я хотів узяти собі одну книжку, але не міг її знайти.

Полковник сидів на підлозі, схиливши голову,— він шукав під ліжком.

— У неї точно випивки тут не було? — запитав він.

Я мало не сказав: «Вона її в гаю закопувала, біля футбольного поля»,— але потім раптом зрозумів, що Полковник про це не знає, що вона ніколи не брала його з собою на пошуки закопаних скарбів, що цю таємницю вона довірила тільки мені, тож я вирішив залишити її при собі — як дарунок на згадку, так наче мої спогади зникнуть, якщо я поділюся ними.

— Ти не бачив «Генерала у своєму лабіринті»? — запитав я, вивчаючи корінці книжок.— На обкладинці було багато зеленого. Це була м’яка обкладинка, і книжка постраждала під час потопу, тож, напевно, розмокла, але не думаю, що вона її...

— Ось вона,— перебив мене він, і я, обернувшись, побачив у його руках книжку, яка після приколу Лонгвелла, Джефа і Кевіна стала схожа на акордеон. Я підійшов, узяв її і сів на ліжко. Всі підкреслення і записи на берегах розпливлися від води, але читати саму книжку ще було можна, тож я вирішив узяти її з собою і спробувати прочитати, хоча це і не біографія. І тут раптом я розгорнув саме потрібну сторінку наприкінці:

Генерал здригнувся від приголомшливого осяяння: вся його нестримна гонка від нещасть до мрій просто зараз добігає кінця. Далі — пітьма. «Чорт забирай,— зітхнув він. — Як же я вийду з цього лабіринту?»

Весь уривок був підкреслений розпливчастим чорним чорнилом. Але там був і ще один запис — чітким синім чорнилом, зроблений уже після потопу, й ішла стрілочка від фрази «Як же я вийду з цього лабіринту?» до коментарю на берегах круглим Алясчиним почерком: «Прямо і швидко».

— Гей, вона тут дещо написала вже після потопу,— сказав я.— Дивне воно. Дивися. Сто дев’яносто друга сторінка.

Я жбурнув книжку Полковнику, він швидко знайшов потрібну сторінку, потім подивився на мене.

— Прямо і швидко,— прочитав він.

— Так. Дивно, ага? Це вона про вихід з лабіринту, мабуть.

— Стривай, як саме це сталося? Що сталося?

«Це» у нас було тільки одне, і я зрозумів, про що він питає.

— Я тобі вже розповідав усе, що дізнався від Орла. Дорогу перегородила вантажівка. На місце приїхали копи, щоб зупиняти рух машин. А Аляска в них вгатилася. Вона така п’яна була, що навіть не спробувала кермо вивернути.

— Така п’яна? П’яна? У поліцейського авта, напевно, маячки горіли. Пампушечку, вона врізалася в поліцейське авто з увімкненими маячками,— квапливо заговорив він.— Прямо і швидко. Прямо і швидко. Геть з лабіринту.

— Ні,— відказав я, хоч і легко міг це уявити. Міг уявити, що вона п’яна і страшенно засмучена. (Через що? Бо зрадила Джейка? Бо зробила боляче мені? Бо хотіла мене, а не його? Чи досі через Марію?) Я міг уявити, як вона дивилася на поліційне авто і цілилася просто в нього, і їй було начхати на інших, вона забула про те, що пообіцяла мені, вона не думала ані про батька, ані про інших, це стерво, так, стерво, на себе руки наклало. Але ні. Ні. Вона не винна. Ні. Вона ж бо сказала: «Далі буде». Звісно.

— Ні.

— Так, ти, напевно, маєш рацію,— погодився Полковник. Він кинув книжку, сів поруч зі мною і поклав чоло на руки.— Хто їде за шість миль від школи, щоб накласти на себе руки? Сенсу немає. Але «прямо і швидко»... Чи це у неї якесь незрозуміле передчуття було? Якщо поміркувати, ми ж до ладу нічого не знаємо. Куди вона поїхала, навіщо? Хто дзвонив? Хтось дзвонив, правильно, я пригадую...

Полковник знай говорив, намагаючись зрозуміти те, Що сталося, а я знову взяв книжку і відшукав сторінку, на якій нестримна гонка генерала добігла кінця, ми обидва поринули в думки, прірва поміж нами була нездоланна, я просто не міг слухати Полковника, бо був украй заклопотаний: намагався увібрати останні натяки на її запах, намагався переконати себе в тому, що, звісно ж, вона цього не зробила. Це я... я в усьому винен, і Полковник теж. Нехай він намагається розгадати загадку, але я вже все розгадав: я зрозумів, що в усьому й назавжди винні ми й прощення нам немає.

за вісім днів після

— Жахливо,— відповіла одна дівчинка.

— En Français,— відповіла мадам О’Меллі.— Еп Français[14].

Все було наче як завжди, тільки тихіше: п’ятиденки так само сиділи на лавках коло бібліотеки, але пліткували тихіше. У їдальні пластикові таці стукали об дерев’яні столи, виделки дряпали по тарілках, але розмови точилися тихенько. Крім того, що всі поводилися стриманіше, найбільше лякала тиша, яка утворилася на Алясчиному місці — на місці її емоційних теревень, але все одно здавалося, що це просто один з тих днів, коли вона замикалася в собі, наче вона знову відмовилася відповідати на питання, які починаються зі слів «як» і «чому», тільки цього разу назавжди.

На релігієзнавстві Полковник сів поруч зі мною, зітхнув і мовив:

— Від тебе куривом тхне, Пампушечку.

— Не гребе.

В клас, човгаючи ногами, увійшов доктор Гайд, тримаючи під пахвою