Читати книгу - "Сіль для моря, або Білий Кит"

Справа Рикуна повільно просувалася. Усі засідання злилися в одне, монотонне й нудне. Камера — коридор — клітка. Розлючений прокурор, розгублений адвокат, апатичний підсудний. Якби не той день… На одне з чергових засідань батьки привели Лізу. Коли Дмитро знову побачив одну з убивць своєї доньки, яка вже давно мала гнити в землі, його світ вибухнув удруге. Адже показова апатія була лише ретельно продуманою маскою — щоб не привертати зайвої уваги. Увесь цей час він був свято переконаний, що зробив те, що мав зробити, — убив цю малолітку і тепер залишалося останнє — завершити власний шлях. Але нагляд над ним був надто пильний, тому все, що Дмитро міг, — очікувати слушного моменту. І був певен: свого він дочекається. Але зараз чоловік не вірив власним очам: Лілі, яку він вважав мертвою, мала нахабство сидіти просто перед ним і ще й усміхатися комусь. Вона сміється? Сміється з нього? З його життя? Вона божевільна! Вони всі божевільні! Вона ж мертва! Він стріляв у неї, він бачив, як вона падає! Він повинен був влучити! І якби не цей пришелепуватий дільничний — убив би й себе. Точно! ­Рикун раптом розплився в щасливій усмішці: це божевілля. Він просто збожеволів, і все це йому ввижається. Він став сміятися, голосніше й голосніше, сміх переростав у регіт. Навіщо ця клітка? У божевільних не буває кліток! Випустіть! Випустіть! Чоловік раптом став кидатися на ґрати, як дикий звір, і битися об них обличчям. Більше на засідання дівчину не водили. Після цього випадку була проведена додаткова психіатрична експертиза, на якій Рикуна визнали неосудним, але небезпечним, тому на нього чекав заклад суворого режиму та примусове лікування. Білий Кит отримав тихий і затишний акваріум у психлікарні.

З середини вересня, після виписки з лікарні, Ліза знову пішла до школи. Тепер їй не довелося тікати чи хова­тися, і це було дивно. З однокласниками вона спілкувалася обережно, наче пробуючи нове життя на смак. Потрібен був час, щоб звикнути. Осінь у Туманівці все ще за­ли­шалася літом. Сонце високо в небі і море — завжди на своєму місці.

З мамою у них налагодилися давно забуті довірливі стосунки, а тато більше не замикався в кімнаті. З Максом вони бачилися майже щодня, з’ясувалося, що в них було безліч тем для обговорення. Хлопець розповів, що його батьки помирилися, що він сподівається — це дасть їхній родині ще один шанс бути щасливою.

«Ми заслуговуємо на щастя», — подумала дівчина.

У руках Ліза тримала досі запечатаний конверт — вона так і не змогла відкрити його ні перед Максом, ні вдома. А потім зрозуміла, що зможе зробити це тільки поряд із морем, наодинці з яким так любила залишатися Аня. Певно, море вже все знало, йому можна було довіряти.

Повітря теплішало, не залишилося і сліду від ранішньої прохолоди. На чистому блакитному небі купчилося кілька хмарин, але й вони майже розсіялися. Тільки видно було напівпрозорі білі мазки, ніби хтось пробував нову фарбу на блакитному полотні. Море стало насичено синім, переходячи в темно-синій на глибині, а біля берега пінилося невеликими хвилями.

Відблиски сонця на воді сліпили очі: здавалося, що на поверхню от-от вирине величезна золота риба або й цілий табунець мальків. Море вигравало м’язами — нерівними горбами вони вільно перекочувалися під синьою шкірою. Щоб ніхто не забув, яким воно може бути. Легкий вітерець пробіг по спині — полоскотав прохолодними пальцями. Крізь прозору воду було видно кам’янисте дно.

Ліза відкрила конверт і витягла стосик складених аркушів. Це були листи без конвертів — аркуші, вирвані із зошита в клітинку, заповнені нерівними маленькими літерами. На кожному — один і той самий почерк. Аркуші були пронумеровані. Дівчина розгорнула перший і з готовністю пірнула в чуже життя.

1

«Аню, привіт!

Твої батьки не хочуть казати, де ти. Кажуть тільки, що далеко. Добре, що погодилися передати тобі листа. І то я до кінця не впевнений, але ж сподіваюся, що ти прочитаєш його. І ще більше вірю, що ти мені відповіси.

Анічко, мила моя, рідна! Чому ти поїхала? Чому покинула мене тут?

Так, я винен перед тобою. Я все життя готовий нести цей хрест, але не можна так просто взяти і втекти. Ми могли поговорити і все вирішити. Аню, я задихаюся без тебе, розумієш?

Я пам’ятаю кожну нашу зустріч, ти мені снишся! Щоночі бачу твоє обличчя. І ти часто плачеш. Аню, я б усе віддав, аби ти не плакала. Я б усе виправив. Чому ти не захотіла мене слухати? Чому?

Пробач мене, дурня, будь ласка, пробач. Якби я міг все повернути назад, якби міг усе змінити…

Вічно твій Дімка»

2

«Моя любове.

Ти ще дозволиш так називати тебе? Я боягуз, знаю, я не можу собі цього пробачити. Але ти можеш, правда? Ти завжди була сильна і добра.

Все ще твій Дімка».

3

«Це ти у всьому винна! Ти все придумала! Я просто погодився, пішов за тобою, як сліпий цуцик. Так, я радий, що не прийшов. І я б сказав це тобі в обличчя, якби ти не втекла! Це не я злякався — я вибрав життя, а ти злякалася — і втекла! Чому я повинен розплачуватися?

Може, у тебе хтось був? Твої батьки щось не договорюють. Зізнайся чесно, у тебе хтось був? Ти зараз із ним? У тебе ж усе добре, так? Ти щаслива? І в тебе забракло сміливості сказати мені це в обличчя?

Ти ж розумієш, яку дурість ми могли зробити — перекреслити одним махом два життя! На цьому все б скінчилося, крапка, фінал. Вірили в якийсь вигаданий інший світ — нісенітниця. За межею немає нічого і бути не може. Ми б просто зникли, і що це дало б?­

Діма»

4

«Анютко, пробач, я погарячкував. Ти ж завжди прощала мені, так чому не зробиш цього знову?

Я все згадую, як ми вперше зустрілися. А ти пам’ятаєш?

Але ти мені так і не відповіла. Невже я пишу в порожнечу? Не вірю! Ні! Ти читаєш мої листи, знаю, ти читаєш!

Твій Діма»

5

«Скільки мені тоді було? Шістнадцять? Хіба в шістнадцять ми можемо відповідати за свої вчинки! Визнаю, я любив тебе, я і зараз люблю. І вірю, що ти теж любила. Я знаю, я повинен був прийти туди — це була моя ідея, але якби ти мене не послухала одразу — нічого не було б. Визнаю, я злякався. Ти хоч знаєш, як важко це визнати?

Я поїхав із батьком того ж вечора. Але я шкодував, страшенно шкодував. Та коли я повернувся — тебе вже не було в місті. Чому ти не шукала мене, Аню? Хіба я був тобі не потрібен?

Знаєш, скільки разів я приходив на цей дах? Підходив до самого краю і уявляв, що тримаю тебе за руку. Один раз мало не впав униз. Бачиш, до чого ти мене довела? Я міг загинути через твої дурні вибрики. А ти? Що ти зараз? Сидиш удома в теплому ліжечку і навіть не згадуєш про мене? А я спати не можу — ти мені перед очима стоїш!

Діма»

6

«Аню, відпиши мені! Невже ти думаєш, що я здамся? Я все одно дочекаюся відповіді. Тоді я не був готовий. Пробач мені. Але я готовий зараз! Повір мені, Аню, повір!

Назавжди твій Дімка»