Читати книгу - "Троща"

Михася зняла з примуса рондель і поставила на вогонь банячок.

— Знайшла тут ще трохи сушениць, — сказала вона. — Буде узвар.

Відтак посипала кулешу шкварками і ми сіли снідати.

— Михасю, — назвав я її на ім’я. — Ви дуже щира.

— Про що ви?

— Можна розповідати стисліше.

— Хочу, щоб мене зрозуміли.

Поки ми розмовляли, сушениці закипіли, і Михася загасила примус. Банячок поставила на землю, щоб швидше холонув.

— Вив’яжемося з цієї справи, і треба буде сходити до Очкусів, — мовив я. — Цьоця Юстина хвалилася, що заріжуть пацє, кликала на гостину.

— Я недавно заходила до них, — сказала Михася. Вона й тут була щирою. — Після облави на трощу я ходила по багатьох людях. Не хотіла вірити, що Василько загинув.

Я сподівався відволікти Михасю на іншу гутірку, але вона й тут згадала Стодолю. Цікаво, що б вона сказала, якби дізналася про невдалий замах на нього? З одного боку, я не мав права їй цього розповідати, а з другого — може, Михася щось знала про Міська? Якщо Стодоля переконував її, що довкола повно провокаторів, то міг прохопитися і про Міська. Він не йшов мені з думки, я досі не вірив у його зраду.

Так само я часто згадував Сірка, якого полишив самого. Якби в цій криївці знайшовся «Мазепа», я б залюбки його перечитував, щоб почуватися поруч із Сірком.

«Бідна, бідна Мотря».

До вечора ми з Михасею відпочивали. Я знайшов на полиці старі газети й, лежачи на прічах, шарудів ними, як їжак у сухому листі. Я вже думав, що Михася заснула, коли почув її голос:

— Гадаєте, вив’яжемося?

Я подивився на неї. Михася лежала із заплющеними очима і, здавалося, запитувала крізь сон.

— Мусимо, — сказав я.

Хоч надія була слабкою. Надія була хіба що на поблажливість Броза.

Але й від нього тут залежало мало. Усе вирішували неспростовні факти, які Михася сама наводила проти себе. Робила це безоглядно, з якимось незрозумілим мені задоволенням. Можливо, сподівалася, що відверті зізнання пом’якшать її провину, а може, навпаки, свідомо кидала виклик долі.

Ми повечеряли кулешею з узваром, і Михася попросила продовжити переслухання. Мені здавалося, що вона відчуває у тому більшу потребу, ніж хто. Для неї це було щось схоже на таїнство сповіді, хоч тут їй ніхто не збирався відпускати гріхи. Тут за них суворо карали.

11

— Розкажіть, подруго Волошко, про ваші подальші взаємини зі Стодолею. Після того як ви дізналися, що він перекинувся до більшовиків.

Вона знов почала з того, чого я від неї не вимагав.

По тому, як Михася дізналася, що Стодоля живий, вона стала почуватися значно ліпше. На людях того не показувала і далі вдавала нещасну, плакала за Васильком. Більше того: у глибині душі вона намагалася його виправдати і врешті-решт переконала себе, що Стодоля менше винен за тих, хто примусив його рятуватися втечею до більшовиків. Михася була впевнена, що він нікого не видає, інакше впало б чимало криївок, адже Стодоля знав більше, ніж хто.

Та разом з тим її мучила думка, що рано чи пізно ця таємниця випливе. Сум, Дзідзьо, Гак ходили селами, майже не криючись, збирали харчові припаси, пили-гуляли, і Михася не мала сумніву, що вони теж уже завербовані, тим більше про Гака вона знала напевно. А якщо так — то з лихої чи доброї волі хтось із них заговорить. Ще швидше таємниця могла сприснути з язика Гакової дружини Параски, яка вже перестрічала Михасю в Багатківцях, закликаючи пожити в неї.

Становище було зовсім хитким, і лихе передчуття не полишало Михасю. Та вона мусила змиритися з тим, що є, мусила вичікувати, поки відбудуться якісь зміни. Михася й гадки не мала викривати Стодолю перед Організацією, була впевнена, що його відразу знищать, не заглиблюючись у тонкощі справи.

— Подруго Волошко, — втрутився я на цьому місці. — Уже не вперше чую від вас про якісь зміни. Ви і Стодолі казали, і нині кажете, що очікували якихось змін. Що після них ви змогли б із ним жити. Як то розуміти?

— Які зміни? — перепитала вона. — Ну, різне могло статися. Наприклад, розпочалася б війна між Заходом і Совєтським Союзом… Тоді більшовики повтікали б, а наші пробачили б Василькові, бо він нікого не видав…

— Ви справді вірили в такі зміни?

— А чому ні? Про цю війну нам весь час розповідали наші провідники. Мовляв, тримайтеся, ось-ось американці підуть на совітів і тоді ми виборемо Україну.

— Я не про те. Ви справді вірили, що наші пробачать зраду?

— Так, — кивнула вона. — За чесного розслідування могли пробачити. Адже Василько, будучи серед більшовиків, хотів допомагати своїм. Хотів, щоб не гинули люди. А ціль освячує засоби. Хіба ні?

— Не завжди.

— Я вірила в це. Але… — вона сумно всміхнулася, торкнувшись перлів на смаглявій шиї.

— Але що?

— Насправді мене ніколи не залишало передчуття, що все це закінчиться катастрофою. Відчуття прогару не відпускало мене ні на мить. Переслідувало навіть уві сні.

Я саме докінчив сторінку. Відклав убік списані аркуші і вставив сім чистих із шістьма кальками. Виходило всього тринадцять. Дідькова дюжина. Але на «Ундервуд» це не впливало, апарат працював бездоганно. Совіцькі машинки, які ми позичали з їхніх установ, часто пробивали у цигарковому папері діри.

Поки я ладував аркуші під валик, вирішив поставити запитання поза протоколом:

— А такий засіб, як захоплення провідника Буревія, теж освячується шляхетною ціллю?

— То зовсім інше, — сказала вона. — Буревій хотів убити Василька задурно.

— Може, вам потрібна перерва?

— Ні, я готова продовжити.

— Добре. Тоді розкажіть, подруго Волошко, про ваші побачення зі Стодолею.

Наступного разу Михася зустрілася з ним пізнього вечора там-таки, у Багатківському лісі. Тільки цього разу її неприємно вразила одна обставина: вдалині у сутінках вона помітила, як зблиснув вогник цигарки.

— Васильку, вважай, там хтось є, — пошепки сказала Михася.

— То зі мною, не бійся.

— Хто вони?

— Босяки.

— Навіщо ти їх привів?

— Так має бути. Біля капітана мусить бути охорона.

— Від мене?

Він засміявся. І сказав так мило, по-їхньому:

— Від тебе, моя солодка, мене ніхто не заступить. Можеш робити зі мною що хочеш.

Та жодні слова уже не могли її вивести зі злого гумору.

Стодоля завів Михасю до шопи і, кинувши автомат на солому, став на коліна. Він обняв її ноги, припав обличчям до лона, а Михасі здавалося, що за ними підглядають у кожну шпарину. Коли його руки зажадали більшого, вона відсахнулася і сказала, що нині не в тому стані, аби злягатися, як тварина.

— Ти хочеш, щоб за нами зирили ті шміраки?

— Сюди ніхто не посміє підійти, — ображено мовив він.

— Бо ти що їм сказав? Що з тобою хто? Курва?