Читати книгу - "Друга фундація"

Навіть без телепатії чи інших грубих методів, що уможливлюють вплив на іншу свідомість, довкола стільки шуму і невидимих емоцій, що цього цілком достатньо для відчаю.

Достатньо? Та цей відчай просто переповнює, ним можна просякнути і потонути в ньому.

Стоячи у позиченому одязі, на чужій планеті, поміж чужих життів, через що навіть власне життя видавалося чужим, Аркадія щиро прагнула потрапити назад, у материнське лоно. Вона не знала, що хоче саме цього. Вона лише знала, що в самій відкритості цього світу криється небезпека. Вона хотіла потрапити в якесь закрите місце, – кудись далеко, – в якийсь незнаний куточок Всесвіту, де її ніхто не шукатиме.

Отакий у неї був стан – вік чотирнадцять із плюсом, утома на вісімдесят із плюсом і переляк – на п’ять із плюсом.

Хто із тих сотень незнайомців, які протискалися повз неї – вона справді відчувала їхні дотики, – був людиною із Другої Фундації? Хто із цих незнайомців міг не допомогти, а миттєво знищити її за злочинне знання – унікальне знання – про місце, де розташовується Друга Фундація?

І голос, який уклинився в її думки, був для неї ніби удар грому, що змусив завмерти крик у горлі.

– Послухайте, міс, – роздратовано сказав голос, – ви користуєтеся автоматом чи просто там стоїте?

Перше, що вона зрозуміла, це те, що стоїть перед квитковим автоматом. До спеціального отвору потрібно було класти банкноту високого номіналу, яка відразу ж зникала всередині автомата. Після натискання кнопки під пунктом призначення квиток виходив разом із рештою, підрахованою безпомильним електронним пристроєм. Це була звичайнісінька машина, тому й справді дивно було стояти перед автоматом аж п’ять хвилин.

Аркадія встромила у щілину двохсоткредитну банкноту, і раптом помітила кнопку з написом «Трентор». Трентор – мертва столиця мертвої Імперії, планета, на якій вона народилася. Наче вві сні, вона натиснула кнопку. Нічого не сталося, за винятком того, що на табло заблимали червоним цифри – 172,18; 172,18; 172,18…

Це була сума, якої бракувало. Ще одна банкнота у двісті кредитів. Машина виплюнула квиток. Вона взяла його, а вслід висипалася решта.

Дівчина схопила гроші і побігла. Чоловік, який стояв за нею, підступив ближче, кваплячись скористатися машиною, але вона навіть не озирнулася, щоб поглянути на нього.

Проте бігти було нікуди. Скрізь були її вороги.

Нічого ще до пуття не розуміючи, вона дивилася на завислі у повітрі гігантські світні написи: «Стеффані», «Анакреон», «Фермус»… Був навіть знайомий напис «Термінус», і вона прагнула туди, але не ризикнула…

За невеликі гроші Аркадія могла придбати повідомник, який можна було налаштувати на будь-який пункт призначення, покласти до сумочки, і за п’ятнадцять хвилин до вильоту він подав би сигнал, чутний лише для неї. Але такі пристрої для доволі впевнених у собі людей, які можуть зупинитися і все спокійно обміркувати.

Озираючись навсібіч, Аркадія несподівано ткнулася головою в чийсь м’який живіт. Відтак почула здивований видих і бурчання, а потім чиясь рука опустилася їй на плече. Вона відчайдушно засмикалася, але духу їй вистачило лише на те, щоб тихо нявкнути. Чоловік міцно тримав її і чекав, а ще через якийсь час вона зважилася поглянути на нього. Це був опецькуватий коротун, який своє густе біляве волосся зачісував назад, що створювало ефект «помпадур», абсолютно несумісний із його округлим і рум’яним обличчям, що аж волало про його селянське походження.

– Що сталося? – нарешті запитав він, аж світячись від цікавості. – В тебе переляканий вигляд.

– Вибачте, – не тямлячи себе від страху, пробурмотіла Аркадія. – Я мушу йти. Вибачте.

Але незнайомець, не звернувши на це жодної уваги, сказав:

– Обережніше, дівчинко, ти так квиток загубиш.

Він узяв квиток із її ослаблих блідих пальців і глянув на нього з неприхованим задоволенням.

– Я так і думав, – сказав він і заревів, наче бик: – Маамо! Поряд із ним миттєво опинилася жінка, трохи нижча, трохи огрядніша і більш рум’яна. Вона накручувала на палець пасмо сивого волосся, намагаючись знову запхати його під старомодний капелюшок.

– Тату, – докірливо сказала вона, – навіщо так кричати у натовпі? Люди дивляться на тебе, як на божевільного. Ти гадаєш, що все ще на своїй фермі?

Жінка сонячно усміхнулася заціпенілій Аркадії і додала:

– У нього манери, як у ведмедя.

Потім вона різко обернулася до чоловіка:

– Тату, відпусти дівчинку. Що ти робиш?

Але Тато просто помахав перед її носом квитком:

– Дивись, Мамо, – сказав він, – вона летить на Трентор. Обличчя Мами відразу ж посвітлішало.

– Ти з Трентора? – Я ж сказала, відпусти її руку, Тату. – Вона поклала набік напхом напхану валізу і лагідно, але наполегливо змусила Аркадію на неї присісти. – Сідай, – сказала вона, – дай своїм маленьким ніжкам відпочити. Корабля ще годину не буде, а всі крісла зайняті сплячими волоцюгами. То ти з Трентора?

Аркадія глибоко зітхнула і нарешті витиснула із себе:

– Я там народилася.

Мама від радості аж сплеснула долонями.

– Ми пробули тут цілий місяць і досі не зустріли жодного земляка. Це дуже мило. Твої батьки… – І вона непомітно озирнулася навколо.

– Я не з батьками, – обережно відповіла Аркадія.

– Сама-самісінька? Така маленька дівчинка? – у голосі Мами відчувалися і обурення, і співчуття. – Та як таке взагалі можливо?

– Мамо, – смикнув її за рукав Тато, – дозволь я тобі дещо скажу. Тут щось не так. Я думаю, що вона налякана. – Хоча він і намагався говорити пошепки, але Аркадія все дуже добре чула. – Вона втікала – я спостерігав за нею, – втікала світ за очі. Вона врізалася в мене, перш ніж я встиг відскочити. І знаєш що? Я думаю, вона в біді.

– Стули свою пельку, Тату. В тебе будь-хто може врізатися. – І вона сіла поряд з Аркадією на валізу, що рипнула під її вагою, та поклала руку на тремтяче плече дівчинки. – Ти від когось утікаєш, люба? Не бійся, скажи. Я тобі допоможу.

Аркадія глянула у теплі сірі очі жінки і відчула, як її губи затремтіли. Одна частина її свідомості говорила, що це люди з Трентора, з якими вона може полетіти і які допоможуть їй залишитися на планеті, доки вона не вирішить, що робити і куди летіти далі. Але інша частина свідомості, значно голосніша, недоладно волала, що вона не пам’ятає своєї матері, що вона до смерті втомилася боротися із Всесвітом, що вона хотіла би лише згорнутися клубочком у сильних та ніжних руках, що якби її мати була