Читати книгу - "Ініціація"

— Ти про що зараз?

— Та геть про все! — Двері — гуп: кінець розмови.

2

Баржа. Знай одне в Павловій голові крутилося: баржа! І жодної слушної думки, як її розвернути, ніби заклинило, і те одне бентежило і дивувало вкрай, бо, на відміну від інших, Перегуда саме життя сприймав як одну незбагненну, обмежену лише часом проблему, тому ніколи не панікував і не бідкався вже так, щоби до відчаю, які б негаразди не підкрадалися: ламав їх, як сухі гілки, пнувся далі. А тут заклинило.

«Бо жінка», — признався.

Який сенс собі брехати: ніколи в Перегуди відносини з жінками не складалися. З того першого разу, років тридцять тому, коли ще геть зелений Пашка під час першої практичної катастрофічно-невдалої спроби миттєво перескочити з групи незайманих підлітків до рангу обізнаних на жінках парубків у ярку за селом від хвилювання тільки і зміг, що стягнути труси з вайлуватої матюкливої Людки, яку батьки перед випускним класом на все літо відправили до бабусі в Карасівку набиратися скромності, і обізнана геть у всьому гонориста Людка так від батьківських ідей знудилася, що аж на Пашку погодилася, а Пашка у власних трусах заплутався, і все фінішувало ще до фактичного фізичного контакту. От тоді-то малий Перегуда і дійшов карколомного висновку: стосунки з жінками для нього — повна срака, і йти йому по життю з тою сракою, як верблюду з горбом.

«Карма», — поставив собі діагноз, але якогось біса не прийняв його смиренно та покірно. Навіть Людці ще тоді, тридцять років тому, коли відштовхнула його обурено, підтягнула труси і закричала: «Ти що, геть ненавчений?!» — кинув нахабно: «Навчений! Просто мене від таких затраханих верне!» Та з тих часів будь-яку особу жіночої статі, яка перетинала периметр його особистого простору, сприймав відсторонено і легковажно, наче наперед знав: то все програшна лотерея, не варто на неї і краплі сил марнувати, хіба що брати те, що саме до рук пливе. А думати про жінок — взагалі дурна справа. Що би не трапилося — усе з часом розвіється.

«Як-от з Альонкою», — пригадав найтриваліші і найдивніші свої стосунки.

Вона наполягала, щоб усі звали її Альонкою, хоч у свідоцтві про народження, яке завжди носила при собі, бо то був єдиний документ, який свідчив про її наявність на планеті, значилося Олена Заєць. Та чи від того, що в її очах постійно мерехтіли тваринний заячий острах і дикувате напруження, чи від того, що попри це випинала груди зухвало, цідила слова з манірним капризом і прибирала до рук усе, що в ті руки потрапляло, Павло подумки називав її сучкою і вкладав у те слово не презирство та зневагу, а тільки глибинне неусвідомлене співчуття до бідної тваринки, яка і не жила зовсім, а лишень прагнула вижити, а вже яким чином — байдуже, бо шляхів не обирала.

«Альонка ж про сучку не знала», — ніби виправдався.

Вони перетнулися на півдні. В Альонки на той час — шістнадцять зелених рочків життя, три останні з яких вона вешталася країною у пошуках пригод на свою голову. У Павла вже — біографія: двадцять п’ять за плечима. Після армії гайнув до батьків, які залишили на Карасівському хуторі порожню хату, а самі попхалися за 200 км на птахофабриці гарувати, тож Пашка вирішив спочатку підробити грошенят на курях, а потім — як вийде. Та замість курей прибився до бригади, яка роз’їжджала по всій Україні і заробляла будівництвом. Більше п’яти років країною мандрував, і одного разу в степу під Херсоном старий бусик застряг у багнюці і здох і бригада напросилася на ночівлю до працьовитих корейців, які насадили, обробляли, а тепер ще й охороняли від злодюжок гектари якісної кримської цибулі: жили в палатках-куренях поряд із плантаціями, на вогнищах варили собі їсти, на гілках сушили випраний одяг. Корейці непроханих гостей не зневажили: трудар трударя не образить. Відтягнули бусик до найближчої СТО, потіснилися, звільнили для бригади кілька наметів, лиш Павлові місця не вистачило, і молодий кореєць із беземоційним, як у Будди, лицем постановив, як наврочив: «З Альонкою будеш». І повів Павла до намету, що окремо від інших самотньо стирчав посеред цибулевого поля.

Тої ночі зірки не світили — спали поміж хмарин. У дрімучій темряві намету Павлові в ніс ударив терпкий запах парфумів впереміш із цибулевими ефірами. Аж задихнувся. Увімкнув ліхтарик, аби постелитися, завалитися і заснути, і побачив худе дівчисько в коротенькому квітчастому сарафані: скрутилося на простенькому матраці, дивилося на незнайомця агресивно, зацікавлено і зухвало, та Перегуда бачив не насторожені сині очі, а тільки величезний жовто-ліловий синець навколо правого її ока. І парфумами від неї тхнуло, хай би вони!

— Хто це тобі в око зацідив? Корейці? — спитав.

— Чого це корейці? Корейці добрі, — відповіла нахабно. — Дозволили в них пожити, поки фінгал зійде.

— А хто, раз не корейці?

— Покидьок один. А ти не покидьок?

— Та ніби ні.

— А чого «ніби»? І сам не знаєш? — випростала худі голі ноги, розглядала їх, ніби вперше бачила. Губи закопилила і заходилася фарбувати нігті на ногах яскраво-червоним лаком.

До суміші цибулевих ефірів і смердючих парфумів додався гострий, схожий на ацетон запах.

— Та ні. Знаю. — Перегуда всівся на солому, якою в наметі вистелили підлогу, дивився на дівча, роздратування під кадик. «От же сучка! — дивувався. — Невже думає, що я їй своїм ліхтарем тут до ранку присвічуватиму?!»

— А ти з тих будівельників, які біля нас «поламалися»? — Дівча, знай, мазало і мазало нігті червоним, кидало на Перегуду швидкі оцінливі косяки. А ліхтар і далі випалював свій потенціал на нуль.

«От же сучка!» — геть роз’ярився Павло.

— Чуєш, давай згортай свою мазню, — буркнув. — Ліхтарик — не вічний двигун. Чи мені весь його заряд на тебе задарма спустити?..

— Так ти жлобяра?

— Що?! — аж смикнувся до нахаби.

Дівча відсахнулося по-тваринному граціозно і блискавично-швидко. Завмерло, увіп’ялося Перегуді в очі, наче намагалося прочитати його подальші наміри.

— А що? Що я такого сказала?

Вимкнув ліхтар. Чорно стало.

— Замовкни вже, — прошепотів. — Спатиму. І ти спи.

— Не можу. Підлі корейці вимагають, щоб я вночі цибулю стерегла.

— Ага, то корейці вже підлі. А казала — добрі, — улігся на солому, рюкзак під голову: не вперше спартанцем бути.

— Були б добрі, то дозволили б просто в них пожити. А вони вимагають, щоби я за те на них вкалувала.

— Так іди і вкалуй уже, тільки спати заважаєш.

— Хто спати хоче, той і посеред