read-books.club » Фантастика » Заради майбутнього 📚 - Українською

Читати книгу - "Заради майбутнього"

193
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заради майбутнього" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: Фантастика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 42 43 44 ... 54
Перейти на сторінку:
третину, тоді як ВВП — лише на 3 %. До кінця тридцятих років через надмірні соціальні виплати й затрати на адаптацію північнокорейців (які зрештою не дали жодного економічного ефекту) Корея зав’язла в боргах. Було скасовано півсотні інноваційних програм, до максимуму скорочено решту бюджетних витрат. До середини сорокових об’єднана Корея вийшла з першої десятки найбільш розвинутих країн світу. На початку п’ятдесятих — вилетіла з першої тридцятки та продовжувала скочуватися донизу.

Я спробував заперечити:

— Я б не сказав, що об’єднана Корея має аж такий поганий вигляд.

Одначе фраза прозвучала мляво й непереконливо. Шпрот гмикнув:

— Ну, певна річ, якби в неї гепнуло метеоритом завбільшки з Говерлу, вона мала б трохи гірший вигляд. Ти ж розумієш, про що я.

Так, насправді я розумів. Через двадцять років після великого об’єднання було непросто знайти хоч одного корейця, який вважав би, що нація виграла від злиття двох Корей. Це разом із колишніми в’язнями концентраційних і трудових таборів. Кілька років тому я натрапив на дослідження, автори якого стверджували, що впродовж 2038—2048 років не менш як 80 % звільнених північнокорейських в’язнів померли від хвороб, спричинених недоїданням, чи від самогубств, зумовлених депресією. Вони або банально не могли пристосуватися, або ж, пристосувавшись, згорали від злості та образи, не тямлячи, чому світ лишив їх напризволяще. Чому вони гарували, як раби, в трудових таборах тоді, коли решта людства стежила за висадкою людей на Марсі?

— Свобода — це велика відповідальність, — патетично додав Шпрот, — надто цінний матеріал, щоб роздавати її тим, хто не цінує.

Я хотів заперечити, що свобода — це не матеріал, а невідчужуване право кожного, але припнув язика. Воно, може, й так, одначе на практиці чомусь складалось інакше. У Леніна всезагальна рівність також була чи не найвищим благом, от тільки всі спроби втілити її в життя оберталися на кошмарні соціальні катастрофи.

Невдовзі розмова перескочила на інше, але я майже не брав у ній участі. Ніяк не міг позбутися думок, закинутих у голову Костею. А що, як Шпрот має рацію? Чи варто давати людям свободу, коли знаєш, що це на лихо? І чи взагалі одиничне рішення може що-небудь змінити?

* * *

Я випив удвічі більше, ніж зазвичай, через що сунув до метро трохи погойдуючись. Десь далеко погуркував грім, ніздрі лоскотали терпкі запахи вечірнього міста, щоправда, у перенасиченій алкоголем голові нестерпний сморід вихлопних газів чомусь перетворювався на пахощі соснових гілок, нагрітих уранішнім сонцем, — запах, який я не відчував уже, здавалося, сто років.

Поки дістався додому, майже протверезів. Зайшовши до квартири, побачив, що на інформаційній панелі у вітальні блимає повідомлення про пропущений Skype-дзвінок. Я зачинив двері, перевірив герметизацію вікон, увімкнув оксигенатор. Скинувши взуття, кілька хвилин просто лежав на дивані, а по тому провів пальцем по дзеркальній поверхні інфопанелі. Як я й здогадувався, телефонував мій малий з Китаю.

Я зиркнув на себе в дзеркало — почервонілі білки, розчаровано опущені кутики очей, скусана нижня губа, і загалом такий вираз, наче щойно вгледів примару, — та все ж вирішив перенабрати. Андрій не так часто телефонував, може, щось сталося. Тільки після того, як пролунали гудки і Skype почав налагоджувати з’єднання, я раптом збагнув, що синові цього року виповнилося дев’ятнадцять — стільки само, як Еландону Шеарду, Канцлеру народжених на Марсі.

— Па, привіт!

Судячи з того, як радісно світилися його очі, нічого паскудного не трапилося. Якась частина мене, котра дивом не перегоріла внаслідок подій божевільного дня й поки що не втратила здатність виявляти емоції, полегшено видихнула. Хоча б щось добре за день.

Я підібрався та якомога бадьоріше випалив:

— Привіт, чемпіоне! Як ти?

Не треба мати особливі аналітичні здібності, щоб, віднявши два числа, збагнути, що Андрій Чумак з’явився на світ, коли мені ледве виповнилося вісімнадцять, і припустити, що він був незапланованою дитиною. Загалом так і є. Його матір звали Мартою, а познайомилися ми наступного дня після мого випускного в школі. Марта була на сім років старшою й на той час зустрічалася з моїм однокласником. Я з першого погляду запав на неї — не лише я, бо, коли відверто, половина класу пускала слину на її декольте, — але тільки я тієї ночі наважився запросити її на побачення. І вже з наступного ранку Марта Курасова зустрічалася зі мною. Восени 2036-го, коли почалося навчання в медичному університеті, я переїхав до неї на квартиру. Марта вже тоді потроху діставала мене, але я не хотів жити з батьком, а в гуртожиток київських не пускали. Через кілька тижнів після переїзду, після чергової божевільної сварки, ми зачали Андрія.

Попервах Марта здавалася мені веселою, енергійною та неймовірно життєрадісною — напевно, коли тобі сімнадцять, такими здаються всі жінки, готові вдовольняти тебе в ліжку, — одначе не минуло й півроку, як полуда спала з очей і я усвідомив, що її веселість часто межує з безпричинною істерією, енергійність є виявом неврівноваженості, а життєрадісність поволі виливається у патологічний потяг до розваг і безвідповідальність. Ні я, ні Марта не були готовими до дорослого життя. Усвідомлення цього було ще болючішим тому, що до народження Андрія лишалися лічені місяці. Я почувався кретином, який сам себе загнав у пастку, з якої немає виходу.

Марта ніколи не розповідала про своїх батьків. Я не бачив ні їх самих, ні їхніх фотографій, ба навіть імен від неї не чув. А на мої розпитування Марта відбувалася відмовками, що зростала з бабцею та дідом, а потім перескакувала на прабабцю Гафію. Та Гафія для мене була чимось на кшталт єдинорога — напівміфічне створіння, що поєднало в собі всі можливі та неможливі чесноти. Єдине, що я знав напевно: Гафія досить довго проживала у Франції, повернулася до України після розпаду Радянського Союзу і відразу взялася вчити сім’ю, як жити. Марта обожнювала її. Носила із собою фотографію (і це у ХХІ столітті!), безперестану згадувала: Гафія те, Гафія се. Якось я запитав: «Ти хоч бачила ту Гафію живою?» Марта зізналася, що не бачила, бо народилася після її смерті, але потім запекло додала: «Ти не розумієш, вона була крутою. Все моє дитинство всі мої рідні — всі, яких знала! — тільки про неї й говорили. Гафія вже тоді, в ту затуркану епоху була крутою, і я хочу бути, як вона».

Отож 2040-го, коли Андрієві було три, її крутість мене задовбала і ми розлучилися. Марта спершу забрала Андрія собі, але незабаром знайшла

1 ... 42 43 44 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заради майбутнього», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заради майбутнього"