Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

повної соціопатії. Чи буде доречним ридати? Схлипувати? Прикусити губу або нервово сіпатися? Я сподівався, що якщо не розум, то хоча б моє тіло матиме пристойність і продемонструє якийсь психосоматичний розлад, якийсь несвідомий прояв відчуття вини через те, що я мав зробити. Довгі часи я сидів і чекав у тиші та темряві, картаючи себе за відсутність докорів сумління. Цим я лише заважав виконанню спланованого, але навіть коли логічна абсурдність моїх думок стала для мене очевидною, мене засмутило, що навіть цей слабкий прояв сумління мав інтелектуальну природу. Я хотів би плакати посеред ночі в подушку, аніж ось так спокійно аналізувати власну моральну деградацію.

Я проникнув у квартиру Річарда Лайла о 21:12.

Він не повертався додому до 1:17 ночі.

Для нього це було досить типово, але дев'ята година була оптимальним часом, коли сусіди вже вдома, але їх ще не стривожать звуки мого вторгнення. Щоб не привертати нічию увагу, я не вмикав світло й чекав, поклавши пістолет на коліна, сидячи в кріслі у вітальні, яка була водночас спальнею, а завдяки низенькому столу ще й кухнею.

Коли він повернувся, він був напідпитку, але не в зюзю.

Мій вигляд — чорні шкіряні рукавички та маленький пістолет зі звукоглушником — миттєво повернув йому тверезість. Коли на порозі з'являється смерть, раціональність або розум здатні здолати алкоголь.

Саме тоді, відразу, я й мав вистрелити в нього, але побачивши, як він стоїть у дверях — ключі досі хитаються на кільці, яке він надів на вказівний палець; коричнева вовняна жилетка надіта поверх зеленого светра; обличчя сіре від смоґу — я заціпенів так само, як і він. Я не мав бажання розмовляти з ним, мені нічого було сказати, але щойно я торкнувся спускового гачка, він заговорив:

— Мені майже нічого вам запропонувати, але беріть усе, що хочете.

Повагавшись, я навів пістолет.

— Насправді ви не хочете це робити, — його голос був лише шепотом, його слова були банальні, адже я вже вирішив, що це саме те, що я хочу зробити, а якби навіть і не вирішив, то тепер це треба було зробити. — Будь ласка, — він упав на коліна, по його щоках текли сльози. — Я ніколи не робив нічого поганого.

Я подумав про це і натиснув на гачок.

Розділ 39

Мені подобаються російські поїзди.

Не комфортом, якого в них немає, ні швидкістю, яка теж майже відсутня, особливо якщо співвіднести її з розміром країни, яку треба перетнути. І тим більше не видом з вікон, який неминуче повторюється, бо Матінка Природа проголосила, що її шедеври можуть траплятися лише подекуди.

Мені подобаються російські поїзди, принаймні ті, якими я подорожував ранньою весною 1959 року, через багато століть після того, як холоднокровно застрелив Лайла; вони подобаються мені відчуттям єдності, яке навивають пасажирам вищеназвані тяготи. Напевно, все могло скластися інакше. Якщо взяти довгу, холодну, незручну, нудну поїздку у вагоні, в якому є лише одна проблемна, небезпечна або безумна особа, то цілком можливо, весь вагон принишкне й мовчатиме хоча б заради власної безпеки. Але візьміть таку саму подорож у компанії життєрадісних супутників, і побачите, що час спливатиме набагато швидше.

Коли я прямував під прикриттям нових документів на північний схід від Ленінграда, я мав надзвичайно життєрадісних супутників.

— Там, звідки я їду, — пояснював Петро, сімнадцятирічний хлопець, надзвичайно захоплений перспективою працювати одинадцять годин на день у ливарному цеху, — всі люди — лайно, вся земля — лайно, і навіть якщо вдобрювати її лайном, вона все одно буде лайном. Але там, куди я їду, там я буду кимось, там я щось робитиму, там я зустріну дівчину, яка захоче бути зі мною, у нас будуть діти, а наші діти… їм не доведеться знати те лайно, про яке знаю я.

— Петро такий завзятий, — казала Вікторія, тихіша дев'ятнадцятирічна дівчина, яка хотіла вивчати політику сільського господарства. — Мої батьки пишатимуться мною. Моя мати навіть читати й писати не вміє!

Торохтіння маленької дерев'яної коробочки сповістило про появу Таніного доміно; ми посунулися від маленьких спітнілих вікон глибше у вологий інтер'єр вагона і робили ходи та плекали надії зі стратегічним плануванням і завзятістю Наполеона, який готував нову масштабну кампанію. Я не маю ілюзій щодо своїх супутників — їхній ентузіазм був наївний, мрії легковажні, а їхнє невідання про навколишній світ майже лякало. Мені було легко уявити, як через п'ятдесят років Вікторія скорбітиме по втраті Старих Золотих Комуністичних днів, так само як Ольга зараз скорбить по втраті царя; а Петро, дратуючись, гепатиме кулаком по стільниці й волатиме: «Війну виграли не ті падлюки, що зі Сталіним не погоджувались!» Чи є в невіданні невинність? А якщо є, чи маємо ми терпіти інших через цю невинність? Сидячи тоді в тому поїзді, коли вздовж стін здіймалася пара від нашого дихання, а вагон підстрибував на всіх стиках рейок наче молода газель, я не зміг знайти задовільної відповіді на це питання.

Після семи годин гри в доміно навіть мої супутники ставали мовчазними й дрімали сидячи, спираючись одне одному на плечі та шиї. Я сидів затиснутий поміж шевцем і солдатом, який повертався додому, і міркував, як мені діяти далі. Я шукав Пєтрок-112, і здавалося цілком імовірним, що ті, хто намагаються завадити мені знайти його, зможуть передбачити моє рішення. Зважаючи на це, непомітне проникнення може бути проблематичним, навіть із моїми документами, тож найбільш розумним рішенням було б відступити й спробувати іншого разу.

Але ж ось яка проблема: коли саме настане той інший раз, і що як на той час, коли я сюди повернусь, цей слід уже охолоне? Як довго можу я дозволити собі чекати, чи готовий я втратити цей шанс? Я був утікачем, якого розшукували, чужинцем на чужині, а такого зі мною не було вже понад сто років. Незручність мого становища виявлялася в буркотінні мого шлунку й у болі в шиї, якою я постійно вертів, але я мав документи, пістолет і гроші, а збудження обставинами пригоди наповнювало мої вени адреналіном як ніколи раніше. Я розумів, що раціональне виправдання мого рішення хитке, але не бажав перейматися цим. Я вирішив продовжувати.

У кінці маршруту чекали правоохоронці. Місцеві хлопці, яким зателефонували; середній вік — двадцять три роки, середнє звання — рядовий. Здавалося ймовірним, що вони мають мій опис, але не мають фотографії. Я поцупив з розкритої торби одного зі своїх супутників недопиту пляшку горілки, прополоскав рот, втер трохи в шию та в