Читати книгу - "Готель"

Тепер лишалося віднести повні пляшки в бар, що міститься за кілька кварталів від «Сейнт-Грегорі». Власникові цього бару до смакових якостей спиртного було байдуже; клієнти пили те, що їм давали, а Гербі одержував за кожну пляшку половину її продажної ціни. Через певні проміжки часу старший розсильний роздавав своїм агентам-постачальникам безсоромно занижені дивіденди.

Останнім часом гендель недопитками процвітав, і сьогоднішній збір порадував би Гербі, якби він не був заклопотаний іншим. Вчора пізно ввечері йому подзвонив Стенлі Діксон. Хлопець виклав йому свою власну версію розмови з Пітером Макдермотом і розповів, що Макдермот призначив йому та його дружкам побачення в своєму кабінеті на завтра — тобто сьогодні, — на четверту годину дня. Діксона цікавило одне: що відомо Макдермотові про позавчорашню катавасію?

Гербі Чендлер нічого певного відповісти не зміг, а тільки попросив Діксона ні в чому не признаватися й тримати язик за зубами. Але після цієї розмови він уже думав тільки про те, що ж могло статися в номері 1126-27, чи знає заступник головного адміністратора про його, Чендлерову причетність до цієї історії.

До четвертої лишалося ще дев’ять годин. Гербі, зітхнувши, подумав, що тягнутимуться вони нестерпно довго.

3

Кертіс О’Кіф уранці спочатку приймав душ, а потім молився. Цей порядок мав свої практичні переваги: по-перше, він єднався з богом чистий і душею, й тілом, а по-друге, отих двадцяти хвилин, що їх він простоював навколішках у своєму махровому халаті, якраз вистачало на те, щоб зовсім висохнути.

Ясне сонячне проміння освітлювало затишний номер і сповнювало душу готельного короля благодаттю. Це визначило й стиль його довгої молитви: сьогодні вона мала характер задушевної бесіди. Кертіс О’Кіф не забув, однак, нагадати богові про свій земний інтерес до готелю «Сейнт-Грегорі».

Снідати він прийшов у номер Додо, Вона вибрала страви для них обох — спершу, насупивши брови, довго вивчала меню, а потім почала нескінченні переговори зі столом замовлень, під час яких кілька разів міняла геть увесь список. Сьогодні причиною для неї став вибір фруктового соку, і кілька хвилин постіль вона тягла жили з клерка, вирішуючи, який сік кращий — ананасовий, грейпфрутовий чи помаранчевий. Кертіс О’Кіф усміхався в душі, уявляючи собі, як дратує її вередування клерка столу замовлень, для якого важила зараз буквально кожна секунда.

Чекаючи появи офіціанта, він гортав ранкові газети — новоорлеанську «Таймс-Пікаюн» і «Нью-Йорк таймс», доставлену авіапощтою. Місцеві повідомлення, присвячені, головним чином, дорожній трагедії, свідчили про те, що поліція ще не натрапила на слід убивці. На біржовій шпальті «Нью-Йорк таймс» він побачив, що курс акцій О’Кіфової готельної компанії упав на три чверті пункта. Падіння було незначне — в межах звичайних коливань — і воно буде з лишком компенсоване найближчим часом, коли стане відомо, що компанія придбала готель у Новому Орлеані.

Ця думка нагадала О’Кіфові, що йому доведеться пронидіти тут ще аж два дні, чекаючи Трентової згоди. Він пожалкував, що вчора ввечері не. зажадав негайної відповіді. Але відступатися від слова вже не можна — лишається тільки набратись терпіння. Що ж до того, чи погодиться Трент, у нього сумніву не було. Зрештою, той не має іншого виходу.

Коли вони кінчали снідати, задзвонив телефон. Трубку зняла й передала О’Кіфові Додо. Викликав його Генк Лемніцер, повноважний представник готельного короля на західному узбережжі. Догадуючись, про що піде мова, О’Кіф попросив переключити виклик на апарат у його кімнаті і, виходячи, щільно зачинив за собою двері.

Спочатку вони поговорили про фінансові справи (які стосувалися не готелів, а дочірніх підприємств, що їх Лемніцер упевненою рукою розбудовував у Каліфорнії), а потім О’Кіф почув і те, що, власне, сподівався почути.

— Я до вас іще з одним, містере О’Кіф, — прогугнявив на каліфорнійський манір Лемніцер. — Ідеться про Дженні Ламарш, оту лялеч… гм, юну леді, до якої ви виявили інтерес у «Беверлі-хіллс». Пригадуєте її?

Ще б пак! О’Кіф добре пам’ятав її — красуня-брюнетка, постать — очей не відведеш, весела вдача, тонке чуття гумору… Вона вразила його і своєю хтивою вродою, і широтою інтересів. Хтось, пригадалося йому, казав, що вона закінчила Вассар[12]. У Голлівуді знімається в одній з дрібних студій.

— Так, пригадую.

— Я балакав з нею, містере О’Кіф, кілька разів. Одне слово, вона каже, що радо подалася б з вами в яку-небудь тривалу подорож і навіть не в одну, а в дві-три.

Звичайно, зайве було питати, чи розуміє міс Ламарш, в якій ролі її візьмуть у таку подоррж. Генк Лемніцер уже, мабуть, поставив усі крапки над «і». А перспектива, признався собі О’Кіф, вельми принадна. І розмови, й інші речі з Дженні Ламарш були б непоганим стимулятором для його нервової системи. Ця дівчина не губилася б у будь-якому товаристві: І не сушила б собі голову над такою простою проблемою, як вибір фруктового соку на сніданок.

І все-таки, несподівано для самого себе, він на мить завагався.

— Я хотів би зразу домовитися з вами про майбутнє міс Леш.

Лемніцерів голос упевнено долинув через континент:

— Це хай вас не турбує. Я подбаю про Додо, як дбав про всіх інших.

Лемніцер був надзвичайно корисною людиною, але часом йому бракувало почуття такту…

Повернувшись до вітальні Додо, О’Кіф побачив, що вона складає на візок брудний посуд, і роздратовано вигукнув:

— Покинь! У готелі є люди, яким платять за цю роботу.

— Мені просто подобається… — В її виразних очах він прочитав розгубленість і біль. Од візка вона, однак, відійшла.

О’Кіф і сам не знав, що зіпсувало йому настрій; він кинув коротко:

— Я пройдуся по готелю.

В думці вирішив, що потім задобрить її — візьме на екскурсію по Міссісіпі на старенькому колісному пароплаві «Президент». Такі прогулянки в галасливій юрмі туристів тішать її, як малу дитину.

Він з’їхав ліфтом на другий поверх, а звідти сходами спустився у вестибюль, твердо наказавши собі не думати більше про Додо. Службовці готелю, помічаючи його, враз виструнчувалися й прибирали енергійний, діловитий вигляд. Не звертаючи на них уваги, О’Кіф спокійно роздивлявся довкола, доповнюючи власними враженнями таємний звіт Огдена Бейлі. Так, Огден мав рацію: «Сейнт-Грегорі» потребує твердої керівної руки, та й експлуатується далеко не на всі сто відсотків.

Досвід підказував О’Кіфові, наприклад, що масивні колони у вестибюлі, очевидно, нічого не підпирають. А коли так,