Читати книгу - "Сила волі"

Першим дослідженням, присвяченим довгостроковим наслідкам особистого розміру знижки, був класичний психологічний експеримент, відомий під назвою «зефірний тест».[25] Наприкінці 1960-х років стенфордський психолог Волтер Мішел розробив експеримент: групі чотирирічних дітлахів давали обрати між однією зефіринкою зараз та двома через п’ятнадцять хвилин. Пояснивши принцип, асистентка виходила з кімнати, залишаючи дитину з двома зефіринками та дзвоником. Якщо малечі вдавалося дочекатися повернення асистентки, їй дозволяли з’їсти обидві зефіринки. А якщо ні, то в будь-який час можна було подзвонити у дзвоник й одразу ж з’їсти одну.

Більшість чотирирічних дітлахів робили те, що ми з вами називаємо найменш ефективною стратегією боротьби зі спокусою: вони дивилися на зефір та уявляли, який він на смак. Ці малюки здалися за секунди. Натомість діти, які вирішили зачекати, успішно уникали зорового контакту з обіцяною винагородою. Було дуже цікаво спостерігати, як діти намагалися дочекатися асистентки. Це відео — прекрасний урок із самоконтролю. Одна дівчинка прикриває очі волоссям, щоб не бачити загрози; хлопчик спостерігає за зефіром, але відсуває дзвоник подалі, щоб не дістати до нього; інший малюк вирішує облизати зефіринку, але не їсти її — з нього точно вийде чудовий політик[168].

Дослідження не лише показало, як чотирирічні дітлахи борються з бажанням одержати насолоду, а й неочікувано точно передбачило майбутнє дитини. Те, як довго дитина змогла вичекати в «зефірному тесті», спрогнозувало її досягнення в навчанні та суспільному житті через десять років. Діти, які чекали найдовше, були найпопулярнішими в класі, мали найкращі оцінки та легше переживали стресові ситуації. У них також були вищі бали на вступних іспитах та ліпші показники за результатами нейропсихологічного тесту функції префронтальної кори[169]. Здатність зачекати п’ятнадцять хвилин на другий смаколик була прекрасним індикатором чогось набагато важливішого: як легко дитина впорається з тимчасовим дискомфортом заради досягнення більшої мети, а також чи знає дитина способи, як відтягти свою увагу від обіцянки негайної винагороди.

Ці індивідуальні відмінності (виміряні в дитинстві або ж через десять років) відіграють важливу роль у нашому подальшому житті. Біхевіоральні економісти та психологи розробили складні формули для визначення індивідуального розміру знижки — тобто наскільки щастя сьогодні для вас цінніше за щастя завтра. Люди, в яких розмір знижки для майбутніх винагород більший, частіше страждають від проблем із самоконтролем. Вони курять, зловживають алкоголем та більше схильні до наркозалежності, ігроманії тощо. Вони менше економлять гроші та частіше мають незахищений секс у нетверезому стані. Вони частіше зволікають із виконанням важливих справ і навіть рідше носять годинники — здавалося б, їх цікавить лише теперішнє, а час не має для них значення. І якщо теперішнє важливіше за майбутнє, причин відкладати задоволення на завтра немає. Щоб уникнути такого принципу мислення, ми маємо підвищити цінність майбутнього[170].

Експеримент із силою волі: зменшуємо розмір знижки

На щастя, розмір знижки — не непорушний закон фізики. Його можна зменшити, всього-на-всього змінивши те, як ви сприймаєте свої рішення.

Уявіть, що я даю вам чек на 100 доларів, який можна використати через дев’яносто днів. Але потім починаю торгуватися і натомість пропоную взяти чек на 50 доларів, що можна використати вже сьогодні. Більшість людей відмовиться. Водночас якщо спершу запропонувати чек на 50 доларів, а потім — замість нього чек на 100 доларів, що буде дійсний пізніше, більшість також не погодиться. Ви захочете залишити ту винагороду, з якої починали171.

Одна з причин, чому більшість людей чинить саме так, — бо їм дуже не хочеться розлучатися з тим, що ми вже маємо. Втрата 50 доларів засмучує дужче, ніж буває радість від отримання 50 доларів. Коли людина думає про більшу майбутню винагороду та розглядає можливість її обміну на меншу, але негайну, то сприймає це як втрату. Але почавши з негайної винагороди (чек на 50 доларів у вашій руці) й аналізуючи переваги більшої, але відтермінованої винагороди, також сприймає останню як втрату.

Економісти виявили, що ми знайдемо будь-які виправдання для винагороди, яку обрали першою. Якщо людина запитає в себе, навіщо брати чек на 50 доларів, то придумає силу-силенну причин на користь негайної винагороди («Мені ці гроші зараз дуже потрібні», «Хтозна, чи дадуть мені цей чек на 100 доларів через дев’яносто днів»). Якщо та сама людина запитає в себе: «Навіщо мені чек на 100 доларів?», то також вигадає безліч причин на користь відтермінованої винагороди («На ці гроші я куплю вдвічі більше продуктів», «Через дев’яносто днів гроші мені будуть потрібні так само, як і зараз»). Знижка на майбутню винагороду суттєво зменшується, якщо людина спершу думає про майбутнє заохочення.

Можете використовувати цей хитрий спосіб ухвалення рішень, щоб опиратися будь-якій спокусі одержати негайну насолоду:

1. Коли ви схильні діяти всупереч своїм інтересам у перспективі, розглядайте це рішення як відмову від вірогідно найкращої майбутньої винагороди на користь абиякого тимчасового задоволення.

2. Уявіть, що більша винагорода вже ваша і ви насолоджуєтеся плодами свого самоконтролю.

3. Потім запитайте в себе: чи готові ви все це обміняти на швидкоплинну спокусу?

Сайт замість мрії

Аміна, студентка другого курсу Стенфордського університету, — амбіційний майбутній біолог, що мріяла стати лікарем. Дівчина зізналася у своїй залежності від соціальної мережі «Фейсбук». Під час лекцій вона постійно заходила на сайт, пропускаючи повз вуха важливу інформацію. Також вона годинами засиджувалася у фейсбуці, коли мала навчатися. Там завжди є що переглянути — новини від друзів, фотоальбоми, сторінки пабліків, тож спокуса була нескінченною. Сайт не міг сказати їй «досить», тож вона сама мала знайти спосіб зупинитися.

Щоб перебороти бажання зайти на сайт, Аміна почала розглядати його як загрозу для своєї найбільшої мети — стати лікарем. Коли їй хотілося трохи посидіти у фейсбуці, вона запитувала в себе: «Чи варто це моєї мрії?». Аміна не могла не визнати, що проводила там забагато часу. За допомогою фотошопу вона навіть прималювала свою голову до тіла хірурга й поставила це зображення на робочий стіл свого ноутбука. Вона дивилася на нього щоразу, щоб нагадати собі про мрію або переконатися, що та реальна.

Без шляху до відступу: цінність попереднього зобов’язання

У 1519 році Фернандо Кортес де Монрой і Пісарро, іспанський конкістадор, шукач золота й срібла, очолив експедиції з Куби до півострова Юкатан у Південно-Східній Мексиці. З ним було п’ять сотень солдатів та триста цивільних на одинадцяти кораблях. Кортес прямував на материк, щоб завоювати аборигенів, захопити землі та награбувати якнайбільше коштовностей.

Однак місцеве населення і не думало здаватися так швидко. Центральна Мексика була землею ацтеків, очолюваних могутнім бого-королем Монтесумою та відомих своїми кривавими ритуалами з людськими жертвоприношеннями. Люди Кортеса мали лише кілька коней та артилерійських гармат, тож їх навряд чи можна було назвати потужною армією. Коли вони нарешті