Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Черчилль пообіцяв дослухатися, але не дотримав слова в першу ж годину зустрічі зі Сталіним. У грудні Рузвельт запропонував компромісну формулу, за якою члени Ради Безпеки мали право вето щодо всіх рішень, які стосувалися їхніх країн, за винятком процедурних питань або рекомендацій щодо мирного врегулювання конфліктів. Американці побоювалися, що якщо меншим націям не буде надано право висувати свої претензії до великих держав у Організації Об’єднаних Націй і принаймні розпочинати обговорення заходів, які варто вжити для врегулювання конфліктів мирним шляхом, то організація не матиме ніякого майбутнього. Утім, Сталін залишався незворушним, так само як і Черчилль[179].

Двадцять сьомого грудня 1944 р. Сталін виклав формальне обґрунтування своїх заперечень у листі до Рузвельта. Він стверджував, що «спроба завадити на певному етапі участі в голосуванні одному чи декільком постійним членам Ради… може мати фатальні наслідки для збереження міжнародної безпеки. Така ситуація суперечить принципу згоди та одностайності рішень чотирьох провідних держав і може призвести до того, що одні великі держави протистоятимуть іншим, а це може підірвати справу загальної безпеки». Сталін убачав гарантію майбутнього миру у принципі одностайності, який у кінцевому підсумку мав принести користь і меншим державам, і великим потугам.

Наступного дня Гарріман відправив до Вашингтона лист, у якому пропонував глибший аналіз позиції Сталіна. Він нагадав президенту про гіркий досвід Радянського Союзу в міжвоєнні роки, коли «держави світу були ворожими або підозрілими щодо країни та її цілей». І він зазначив, що радянське бачення ролі організації з підтримання миру було більш обмеженим. На противагу Черчиллю та Рузвельту, котрі вважали, що її мета полягатиме в посередництві під час майбутніх конфліктів, Сталін хотів, щоб вона лише унеможливлювала майбутню агресію, але не довіряв іншим державам і не передбачав, що вони зможуть розв’язувати суперечки після того, як насилля вже спалахнуло.

«Вони вважають, що правила гри укладено не на їхню користь», — написав Гарріман. І в цьому Сталін не помилився. І Сполучені Штати, і Британія очікували, що матимуть прихованих союзників у Раді Безпеки. Британці наполягали, щоб місце в Раді Безпеки отримала Франція, а американці — Китай, хоч він був окупований та внутрішньо розділений. Вони також хотіли додати до ексклюзивного клубу великих держав Бразилію. Сталін мав підстави не довіряти намірам американського президента. Гарріман вважав, що єдиний спосіб змінити позицію СРСР полягає в тому, щоб Сполучені Штати та Британія «зайняли тверду й непохитну позицію» і шукали підтримки менших держав[180].

На Мальті Стеттініус переконав Ідена підтримати американську пропозицію, але Черчилль на це не приставав. Із виразною можливістю приєднання Франції до Ради Безпеки та ймовірною перспективою приєднання до Генеральної Асамблеї британських домініонів Канади, Індії, Австралії та Нової Зеландії, Черчилль усіляко підтримував права менших держав, але боявся, що якщо британці не будуть захищені правом вето, то менші держави, за сприяння Сполучених Штатів, зможуть позбавити Лондон його колоніальних володінь. Він приїхав до Ялти, не визначившись із тим, яку позицію слід зайняти щодо процедури голосування в Раді Безпеки. Його уряд повідомив Вашингтон у січні, що підтримує компромісну пропозицію президента, але все ще сумнівається в деяких її положеннях.

Восьмого січня у Білому домі Стеттініус сказав президентові, що питання права вето для постійних членів Ради Безпеки ООН має бути вирішене на засіданні «Великої трійки». «Інакше, — сказав він, — конференція Організації Об’єднаних Націй може бути відкладена на довгий час із подальшою втратою інтересу та потенційним наростанням спротиву». Президент прагнув уникнути затримок і сказав, що наполягатиме на прийнятті рішення у Ялті. Проте він також почав замислюватися, чи не зашкодить підтримувана ним пропозиція інтересам Сполучених Штатів. Президент визнав, що він досі ще переймається тим, що може статись у разі застосування американської формули, якщо виникне конфлікт між Сполученими Штатами та Мексикою. Зважаючи на заперечення Сталіна, він був готовий шукати іншу формулу, яка б задовольнила радянців. Присутній на зустрічі Лео Пасвольський запевнив Рузвельта, що ні радянці, ні американці не мали підстав непокоїтися про захист своїх інтересів за умовами застосування американської формули. «Ми утримуватимемося від голосування лише в таких рішеннях, які стосуватимуться розслідування суперечок, заклику сторін до мирного врегулювання та рекомендацій щодо методів та процедур урегулювання, — сказав Пасвольський президентові. — Жодного рішення щодо дій не можна буде ухвалити без нашого позитивного голосування». Рузвельта це не переконало. Надалі він поцікавився процедурою прийняття рішення Радою Безпеки у разі можливих розбіжностей між США та Мексикою щодо нафти й отримав запевнення, що американські інтереси буде захищено. Пасвольський запевнив його, що Рада Безпеки ООН не зможе вжити заходів проти Сполучених Штатів без американської згоди[181].

У Ялті першим питання про великодержавні прерогативи поставив Сталін. «Було б сміхотворним вважати, — заявив він під час обіду, що відбувся в день відкриття конференції в резиденції Рузвельта, — що Албанія матиме таке ж право голосу, як і три великі держави, які перемогли у війні». Згідно з американською стенограмою, далі він стверджував, що «деякі звільнені країни, схоже, вірять у те, що великі держави були змушені пролити кров, щоб їх звільнити, і тепер вони звинувачують ці великі держави у недотриманні прав цих малих».

Коли Сталін говорив про великі держави, то мав на увазі «Велику трійку», а не постійних членів Ради Безпеки ООН, де він міг зіштовхнутися зі спротивом не лише з боку Сполучених Штатів та Британії, але і Франції та Китаю, тобто опинитися в ситуації одного проти чотирьох. Визначаючи роль, яку мали відігравати великі держави, Сталін використовував критерій військової сили: три найбільші держави зробили найвагоміший внесок у поразку ворога, а багато дрібніших держав отримали зиск із їхніх жертв. Президент, здається, погоджувався: «Відповідальність великих держав була більшою і... мир повинен бути написаний трьома державами, представленими за столом».

Черчилль уважав інакше. Для нього питання полягало не в «малих державах, які нав’язуватимуть свою волю великим державам, але в тому, що великі держави світу мають довести свою моральну відповідальність та лідерство, і здійснювати владу з поміркованістю і великою повагою до прав менших держав». Прем’єр-міністр перефразував рядок із шекспірівського «Тита Андроніка»: «Орел повинен дати малим пташкам співати, не переймаючись, чому вони співають» (в оригіналі Тамора, дружина римського імператора Сатурніна, каже чоловікові, який боявся повстання власних громадян: «Орел дає малим пташкам співати, До їхніх намірів цілком байдужий; Він, як захоче, тінню крил майне; І вмить припинить всяке щебетання»[182]).

Як не дивно, попри суперечку зі Сталіним, Черчилля більше влаштовував радянський підхід. Після вечері він поділився своїми думками з Іденом, спровокувавши різку відповідь міністра закордонних справ. Щойно завершивши переговори зі Стеттініусом на Мальті, Іден стверджував, що згода на пропозицію Сталіна ніяк не заохотить менші держави до вступу до міжнародної організації і буде погано сприйняте у самій Британії. Він навіть погрожував поставити це питання на голосування в Палаті громад. Черчилль тоді звернувся до Чарльза Болена, експерта з питань Росії з Державного департаменту, який провів його до дверей. «Буркочучи у своєму звичному стилі», він визнав, що не встиг уважно прочитати американську пропозицію, і запитав, чи зможе Болен пояснити її головну ідею.

«Після гарної вечері, доповненої звичними узливаннями, — писав Болен у своїх мемуарах, —