Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

     Теплого вересневого суботнього дня дід Улас з дружиною обривали груші у саду. Колись дідусь посадив великий сад, сподіваючись частувати онуків та правнуків смачними плодами. Та поки що більшість дарів свого саду вони роздавали сусідським дітлахам.

- Ці груші осінні, їх треба поставити скраю, щоб з`їсти першими. – Казав дід, подаючи червонобокі груші дружині, а вона їх складала у ящик.

- Так, вони дуже смачні і шкода буде, якщо погниють. – Погодилась дружина.

     Неподалік від них під старою яблунею, паслась Зірка. Адже в той вечір, коли її привів сюди Тарас, Соломія попросила в діда Уласа доглянути за нею, бо її колишній однокласник не справлявся із цим. Дід Улас радо погодився, бо любив коней, хоча ніколи їх не тримав. А зараз таке зайняття приносило йому втіху. Зірка випасала траву, шукаючи в ній опалі яблука. Та раптом вона різко підняла голову і заіржала.

- Що це з нею? – Здивовано спитала бабуся.

- Сам не знаю. –  Відірвався від збору урожаю дід і озирнувся навкруги.  Раптом його погляд зупинився на вхідній хвіртці у їхньому дворі. – О! А тепер розумію! – Радісно вигукнув дід Улас і, облишивши свою справу, пішов у двір. Та й бабуся за ним подалась. На дворі на них вже чекали Тарас та Соломія. Привітавшись, дівчина відразу ж кинулась до Зірки, яка вже ніяк не могла дочекатись своєї господині. А потім, за обідом Соломія похвалилась, що тепер є студенткою педагогічного університету, і в майбутньому буде вчителькою молодших класів.

- Ой яка ж це хороша звістка! – Зраділа бабуся.

- Але це ще не все, але нехай Тарас це скаже! – Хитро усміхнулась Соломія, поглянувши на Тараса.

- Ну що сказати? Вирішив я теж вступити в педагогічний. На іноземні мови. Буду працювати і заочно здобуватиму другу вищу освіту. А далі побачимо.

- Оце то ти потішили ви нас з бабусею на старості літ! – Якою ж радістю запалали очі дідуся. – А якби ви ще й вчителювали у нашій школі та жили у нашому будинку! То радості нашій і меж не було б.

     І Тарас, і Соломія успішно закінчили перший курс навчання. У червні здали сесію, а у липні відсвяткували весілля.  Як і колись казав дід Улас, святкування відбулося у селі у великому шатрі, запросили усю родину, безліч друзів та знайомих. Батьки Соломії теж приїхали з-за кордону. Тарас у елегантному костюмі нареченого дуже був схожий на свого дідуся в молодості.  «На діда більше схожий, ніж на батька!» - Говорив дехто з гостей. «Ага, і не тільки зовні, але й характером теж!» - Відказували ті, хто знав Тараса ближче. А Тарас не тямив себе від щастя. Він не міг відірвати погляду від своєї красуні-нареченої. Її наряд був сліпучо-білого кольору, Тарас попросив її не вкладати волосся у зачіску, а розпустити, бо так йому більше подобається. Соломія прислухалась до свого нареченого. І зараз дуже нагадувала цю загадкову німфу, з якою колись її сплутав Тарас. Він зараз дивився в її смарагдові очі і розумів, що цю загадку він не розгадає впродовж всього життя.

- А ти все-таки, чаклунка! Нікому не вдавалось полонити мого серця, а ти таки змогла! -  Тихенько прошепотів Тарас на вушко Соломії.

- Тарасе, ти хочеш мене подратувати? Ти ж знаєш, що мені такі порівняння не подобаються! – Вдаючи, що сердиться, сказала Соломія.

- А мені подобається думати, що моя наречена не така, як решта! Чаклунка, німфа чи русалка!

- Тарасе, я… - Їй не вдалось закінчити, бо гості дружно закричали: «Гірко!», а Тарас не став гаяти часу.

     Артем з Еммою  теж були на весіллі. Їхній синочок вже бігав сам по травичці в саду і був досить шустрим хлопчик. Дід Улас пригостив його абрикосами з молодого деревця. Дідуся дуже тішило, що у нього гостює перший правнучок, а ще він дуже сподівався, що невдовзі  у його садку бігатиме ще більше правнучат. Артем із Еммою, усміхаючись, спостерігали за ними. Здоров'я Емми значно покращилось, хоча виглядала вона ще кволо. Артем цінував і оберігав її та сина, і вся родина сподівалась, що у них буде все гаразд. А зараз вся родина вітала з народженням нову молоду сім’ю, всі радо приймали Соломію в своєму родинному колі, бажаючи нареченим щасливу долю. Музика лунала на всю околицю, а деякі гості затримались аж до ранку. Люди ще довго потім пригадували яке ж чудове свято влаштував Улас Демиденко для свого онука.