Читати книгу - "Заповіти"

Нілом до автомобіля. Вели попід руки, наче п’яних, щось говорили, робили вигляд, наче все гаразд, наче вони просто базікають і прощаються. Мелані з Нілом всадили досередини. Тепер я розумію, що пози в них були такі, наче вони спали.

— Або були мертві, — припустила Ада.

— Так, можливо. Ті троє пішли геть. Десь за хвилину автомобіль вибухнув.

— Це значно гірше, ніж ми думали, — визнала Ада. — Що вони могли сказати до того? У крамниці?

— Вони нічого не сказали б, — заперечив Елайджа.

— Ми того не знаємо, — промовила Ада. — Все залежить від тактики. Очі дуже жорстокі.

— Треба швидко забиратися звідси, — сказав Джордж. — Не знаю, чи бачили вони мене. Я не хотів сюди йти, але не знав, що робити, тож набрав «Прихисток», і по мене приїхав Елайджа. Та що, як вони прослуховують мій телефон?

— Викинемо його, — відповіла Ада.

— Що то за люди були? — запитав Елайджа.

— Костюми. Ділові. Дуже респектабельні. Вони були з кейсами.

— Авжеж, — пирхнула Ада. — І один із тих кейсів теж запхали в авто.

— Мені дуже прикро, — звернувся до мене Джордж. — Ніл та Мелані були добрі люди.

— Мені треба вийти, — пробурмотіла я, бо на очі вже наверталися сльози. Тож пішла до кімнати й зачинила за собою двері.

Це тривало недовго. За десять хвилин у двері постукали, тоді Ада відчинила їх.

— Ми їдемо, — сказала вона. — Січас.

Я лежала в ліжку, натягнувши ковдру аж до вух.

— Куди?

— Цікавій Варварі на базарі носа відірвали. Ходімо.

Ми спустилися вниз сходами, але не на вулицю, а до квартири внизу — Ада мала ключ.

Та квартира була така сама, як і горішня: нові речі, нічого особистого. Вона здавалася обжитою, але ледь-ледь. На ліжку лежала ковдра, така сама, як нагорі. У спальні лежав чорний наплічник. У ванній була зубна щітка, але шафка порожня. Я знаю, бо зазирнула. Мелані казала, що 90 відсотків людей зазирають у чужі шафки у ванній, тож тримати там таємниці не можна. Тепер мені стало справді цікаво, де ж вона тримала свої таємниці, бо ж мусила мати їх чимало.

— Хто тут живе? — запитала я в Ади.

— Гарт, — сказала вона. — Він нас повезе. Тепер сиди тихо, як мишка.

— Чого ми чекаємо? — знову запитала я. — Коли щось станеться?

— Як зачекаєш достатньо довго, розчарування не буде, — сказала Ада. — Щось та станеться. Тільки от тобі це може не сподобатися.

31

Коли я прокинулася, було темно і в кімнаті був чоловік. Років двадцяти п’яти, високий, худий. На ньому були чорні джинси й чорна футболка без логотипу.

— Гарте, це Дейзі, — сказала Ада.

Я привіталася. Він подивився на мене із цікавістю.

— Крихітка Ніколь?

— Будь ласка, не називай мене так, — сказала я.

— Гаразд, — відповів він. — Однаково імен не можна називати.

— Можемо їхати? — спитала Ада.

— Наскільки я знаю, — відповів Гарт. — Їй краще прикритися. І тобі теж.

— Чим? — перепитала вона. — Гілеадську вуаль я не прихопила. Сядемо позаду, краще все одно не вийде.

Фургон, у якому ми приїхали, зник, на його місці стояв інший, з написом «ШВИДКІСНА ПРОЧИСТКА КАНАЛІЗАЦІЇ» і намальованою милою змійкою, що вилазила з труби. Ми з Адою залізли назад. Там лежали сантехнічні інструменти, але був також матрац, на який ми і всілися. Було темно й тісно, але наскільки я могла судити, їхали ми швидко.

— Як мене вивезли з Гілеаду? — запитала я в Ади трохи згодом. — Коли я була Крихіткою Ніколь.

— В принципі тобі можна сказати. Ту мережу виявили багато років тому, Гілеад закрив ту дорогу, тепер там самі стіни й сторожові собаки.

— Через мене? — запитала я знову.

— Не все у світі стається через тебе. Ось як було. Твоя мати передала тебе довіреним друзям, вони повезли тебе на північ, а далі переправили через ліси до Вермонту.

— Ти була серед тих друзів?

— Ми сказали, що полюємо на оленів. Я була там провідницею, знала людей. Тебе поклали до наплічника, дали пігулку, щоб ти не кричала.

— Ви накачали дитину ліками. Могли мене вбити! — обурилася я.

— Не вбили ж, — одповіла Ада. — Перевезли тебе через гори, тоді в Канаду, до містечка Три-Риверс. Воно ж Труа-Рив’єр. Колись давно це був головний шлях торгівлі людьми.

— Коли?

— Році так у 1740-му. Ловили дівчат з Нової Англії, брали в заручниці, вимагали за них викуп або ж віддавали заміж. Коли народжувалися діти, вони вже не хотіли повертатися. Це тому я змішаного походження.

— Як це?

— Наполовину крадійка, наполовину крадена, — відповіла Ада. — Я амбідекстер.

Я трохи поміркувала, сидячи у темряві серед сантехнічного приладдя.

— То де вона зараз? Моя мати?

— Закрита інформація, — сказала вона. — Що менше людей про це знають, то краще.

— Вона просто зникла, покинула мене?

— Вона вгрузла у все це по самі вуха. Тобі пощастило, що ти жива. Їй теж пощастило — її двічі намагалися вбити, наскільки нам відомо. Вони так і не забули те, як вона перехитрила їх із Крихіткою Ніколь.

— А мій батько?

— Так само. Він так глибоко пішов на дно, що дихає через трубку.

— Гадаю, вона мене не пам’ятає, — скорботно мовила я. — Їй на мене начхати.

— Ніхто не контролює, на кого чхають інші люди, — завважила Ада. — Вона трималася подалі від тебе для твого ж добра, не хотіла ризикувати. Але трималася поруч, скільки могла за цих умов.

Мені було приємно, хоча припиняти злитися не хотілося.

— Як? Приходила до нас додому?

— Ні. Вона не ризикнула б зробити тебе мішенню. Але Мелані з Нілом надсилали їй твої фотографії.

— Вони ж мене не фотографували. Така в них була фішка — жодних знімків.

— Вони багато тебе знімали, — заперечила Ада. — Вночі, поки ти спала.

Це було моторошно. Я так і сказала.

— Моторошніше нікуди, — погодилася вона.

— Тож вони відправляли їй мої фото? Як? Якщо це було так таємно, хіба вони не боялися…

— Кур’єром, — обрубала Ада.

— Всі знають, що в кур’єрських службах таємниці витікають, як крізь сито.

— Я не говорила про кур’єрську службу, я сказала «кур’єром».

Я помовчала.

— О. То це ти їх передавала?

— Не те щоб передавала, не прямо. Я доправляла їх до неї. І твоїй матері ці знімки дуже подобалися, — сказала Ада. — Матерям завжди подобаються світлини їхніх дітей. Вона розглядала їх, а тоді спалювала, щоб Гілеад ніколи їх не побачив.

Десь за годину ми зупинилися перед гуртовим складом-магазином килимів у Етобікоку. На логотипі був летючий килим, і називалося це місце «Килимсон».

Спереду це був справжній магазин з виставковим залом, де було чимало килимів, а от позаду, за складом, була тісна