Читати книгу - "I прокинеться Левіафан, Джеймс С. А. Корі"

закручувалось. А в інших місцях, де не закручувалося, залив

епоксидкою. Зара’ хоч не підкапуємо.

— Джиме, води все одно мало, — втрутилася Наомі. — Очисні

системи «Лицаря» нікуди не годяться. Ніхто не розраховував, що цей човник матиме два тижні переробляти відходи п’ятьох

людей у питну воду.

— Якщо обмаль, то переживемо. Треба буде навчитися не

зважати на сморід одне одного. Я більше боявся, що води

виявиться «геть недостатньо».

— Якщо ми вже про це, то піду-но я до своєї койки та обіллюся

дезодорантом. Увесь день у нутрощах корабля, і тхне від мене

так, що я сам усю ніч ригатиму, — сказав Еймос, після чого

заковтнув останній кусень батончика, насмішкувато плямкнув

від удаваного задоволення, підвівся з крісла і попрямував

трапом униз.

Голден і собі відкусив шматок батончика. Смакувало, як

пресований картон, змащений смальцем.

— А чим зайнятий Шед? Щось надто тихо сидить останнім

часом.

Наомі спохмурніла й відклала недоїдений баточник на панель

термінала.

— Якраз хотіла поговорити з тобою про нього. Йому недобре, Джиме. З усіх нас йому найскладніше дається впоратися з тим...

з тим, що сталося. Ти й Алекс служили. Вас навчали, як

пережити втрату товаришів. А Еймос літав так довго, що віриш

ти чи ні, але це вже третій корабель, який він утратив.

— А ти, звісно, вся зроблена зі сталі й титанового сплаву, —

Голден лише вдавав, що жартує.

— Не вся. Відсотків на вісімдесят, максимум дев’яносто, — ледь

помітно всміхнулася Наомі. — Але все-таки. Гадаю, тобі варто

піти поговорити з ним.

— Про що? Я не психіатр. У флотській версії такої розмови

йдеться про обов’язок, самопожертву і помсту за полеглих

товаришів. Не думаю, що це спрацює, коли твоїх друзів убили

без жодної на те причини і нема фактично жодного шансу, що

ти зможеш хоча б щось із цим зробити.

— Я не казала, що тобі треба його лікувати. Просто поговори.

Голден підвівся з крісла, козиряючи салют.

— Слухаюсь, офіцере!

Тоді вже біля трапа розвернувся до неї:

— І дякую тобі, Наомі. Я б справді...

— Знаю, Джиме. Іди, виконуй капітанський обов’язок, —

сказала вона, розвертаючись до термінала й виводячи на екран

програму керування польотом. — А я й далі пробуватиму

привітатися з нашими сусідами.

* * *

Чи, радше, медичній комірчині. Туди поміщалися койка

з посиленим кріпленням, шафи з медикаментами та пів десятка

вмонтованих у стіну приладів. Окрім цього, залишалось якраз

достатньо місця на табуретку, прикріплену до підлоги

магнітними присосками. Шед на ній сидів.

— Друзяко, можна, я зайду? — запитав Голден.

« Я справді назвав його “друзякою”?»

Шед знизав плечима, відкрив таблицю складських запасів на

настінному моніторі, а тоді заходився відчиняти шафки

і витріщатися на їхній вміст. Удавав, ніби чимось зайнятий.

— Шеде, послухай. Цю фігню з «Кентербері» нам усім складно

пережити, і ти...

Шед розвернувся, тримаючи в руках білий тюбик.

— Тривідсотковий оцтовий розчин. Не знав, що він тут є. На

«Кенті» закінчився, а в мене там три людини з ГБ, яким він

дуже придасться. І нащо той розчин узагалі на «Лицарі»?

— ГБ? — тільки й спромігся перепитати Голден.

— Генітальні бородавки. Розчин оцтової кислоти виводить усі

типи видимих бородавок. Випалює. Пече, як чортяка, але

дієвий. Але нащо тримати його на човнику? Завжди такий

розгардіяш у цих аптечних запасах.

Голден відкрив рота, та, не спромігшись на слово, закрив його.

— Отже, тут у нас є оцтова мазь, — голос Шеда ставав дедалі

пронизливішим, — а от ЛМЦ для знеболювання нема. Цікаво, що більше знадобиться на рятівному човникові? От знайшли б

ми на тому кораблі постраждалого, вкритого бородавками з ніг

до голови, — і все чудово. А хтось зламав собі ногу — можна

тільки стенути