Читати книгу - "Надруковано в Бейруті"

Фарід був дуже розчарований. У глибині душі він волів, щоб цей рукопис ніколи не побачив світу у вигляді надрукованої книги, але він продовжив читати відомості в ньому, наприклад, про обрання Мануеля, одного з нащадків роду, губернатором у місті Сан-Паулу чи про те, як інший Абу Шаар виграв спортивну медаль в п’ятдесятих роках. Нарешті Фарід дійшов до кінця документа, до глави, де автор повідомляв, що записав її на окремому аркуші і повернеться до неї, щоб завершити й додати до книги в той день, коли в рукопису з’явиться перспектива бути опублікованим, а також запевнив, що всі деталі записав за своїм батьком, який їх йому переказав і попросив зберегти в таємниці. Але заради історичної достовірності, істини та свідчення того, як мешканці Гірського Лівану зазнавали голоду та страждань під час Першої світової війни, він структуровано запише цю історію, щоб її легко було читати. У будь-якому разі, він не вказуватиме власних імен, і герої історії залишаться анонімними. Цей вступ був достатньо захопливим, щоб змусити Фаріда прочитати його та переписати від руки в один зі своїх записників.

* * *

У цій главі розповідалося, що одного золотого жовтневого дня з заходом сонця до містечка прийшла жінка — така худа, аж кістки випиналися під шкірою, а за собою вона тягла босоногого хлопчика, прикритого ганчіркою незрозумілого кольору. Здавалося, що його очі ось-ось випадуть з орбіт. Вони прийшли з маленького села в окрузі Гірського Лівану, і коли мати почула, що блокада в долині Бекаа не така сувора, то вибрала дорогу на схід, щоб добути їжу. Виявилося, що жінка та її син вижили, бо дивовижним чином знайшли на віддаленому схилі деревце гірської яблуні, яка плодоносила восени. Вони годувалися маленькими кислими плодами, аж доки не дійшли до найвищого будинку в західній частині містечка. Родина, що жила в цьому будинку, нагодувала їх, одягла та поселила в себе з милосердя та співчуття. Проте для жінки перебування в цьому домі не протривало довго: хазяйка дому знайшла її при останньому подиху, коли вона трималася рукою за сина. Вона померла так, наче передала його в надійні руки й могла нарешті спочити.

Виявилося, що люди, які їх прихистили, були культурні та виховані. Вони лише запитали імена жінки та хлопчика і, щоб не поставити її в незручне становище, не питали ні про сім’ю, ні про те, звідки вони прийшли. Тож вона пішла з життя, залишивши чотирирічного хлопчика, який умів вимовляти, затинаючись, лише кілька незв’язних слів. З плином часу та турботою до нього повернулося здоров’я, він подружився з дітьми цього дому і пішов з ними до школи в місті Захле, де його записали під прізвищем його нової родини — Абу Шаар.

Через кілька місяців після закінчення війни та розміщення французької армії в долині Бекаа до містечка прибув чоловік верхи на мулі. Він продавав прянощі, запах яких усюди з’являвся раніше за нього. Він зупинився в тіні падуба на площі, де зібралося кілька покупців, і запитав їх про жінку з сином, що проходили тут у роки голоду. Він не сказав, які стосунки чи спорідненість їх пов’язують, боячись, що буде змушений узяти на себе дитину, але родина, яка прийняла їх, полюбила хлопчика і не тільки не збиралася позбутися його, а й дала йому своє прізвище. Важливим було те, що продавець прянощів повідомив: село, з якого прийшла ця жінка, стало пусткою, і ніхто з тієї жменьки мешканців, яким вдалося вижити, не повернувся туди. Потім він розповів трохи більше про саму жінку. Вона домовилася зі своїм чоловіком, що вони тікатимуть із села в різних напрямках. Вона взяла одного сина і пішла на схід, а він узяв другого сина й доньку і спустився з ними до Бейрута, де вони побиралися на вулицях, але не витримали і померли від голоду. Їх поховали з багатьма іншими жебраками: закопали в спільній широкій могилі неподалік стайні, куди клали тіла так, як знаходили на дорогах, — не миючи, не обгортаючи саваном, одне на одне. Власник мула закінчив свою історію й пішов з містечка, і потому його більше ніхто не бачив. Він так і не пояснив, що пов’язувало його з цією сім’єю чи цим селом, яке виморив голод. А хлопчик виріс під крилом родини, яка дала йому домівку і додала його ім’я до своїх синів. Він одружився і мав одного сина, успадкував будинок, у якому мешкав, і не знав ані свого походження, ані імені матері, ані справжнього прізвища.

Фарід вирішив, що дізнався все, що міг і хотів знати про своє минуле.

32

Абдалла замкнув двері офісу зсередини, коли працівники пішли, і почав переглядати відеозаписи за останні дні. Він розумів, що на нього чекають довгі нічні години, записані на камерах, темрява і розсіяні цятки світла. Він перемотав відео вперед, доки перед ним не з’явилася лампа, що світилась і окреслювала коло навколо столу коректора арабської мови, котрий, як і обіцяв, схилився над товстим стосом коректури. Абдалла перемотав відео ще швидше: ніч довга, а на зображенні не було нікого, крім Фаріда, що сидів спиною до камери. Жодного руху, крім рухів його правої руки, що тримала ручку. Абдалла був спантеличений тим, як передивитися все: так, він знайшов відео з коректором, але не знав, що саме шукає.

Саме Хусейн ас-Садік наполіг на встановленні повної системи камер цілодобового відеоспостереження. Камера коло зовнішнього входу виходила на дорогу, що йшла вгору від вулиці з ресторанами й клубами до друкарні. Це була саме та дорога, яку потрібно було додатково освітлювати вночі. На території, яку охоплювала камера в жакарандовому саду, нічого не відбувалось, але вони вважали, що вона зареєструє проникнення з метою крадіжки, якщо таке трапиться. Ще одна камера була в задньому підвалі. Її встановили, коли майстра Аніса не було, і як тільки він про неї дізнався, то нашепотів Абдаллі на вухо поважні заперечення проти неї там, тому Абдалла викликав майстра, який її демонтував. Інша камера охоплювала нову машину «Гайдельберґ» і все, що відбувалося навколо неї. Ще дві були у великій залі між іншими машинами та працівниками: одна, при вході в будинок, була закріплена на статуї оголеної