Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

— Слухай, козаче Микито, — сказав Коробит своєму господарю уранці за сніданком, — віддай за мене свою дочку — Галю чорнобриву.

— Моя дочка Галя вже просватана: наречений з хорошого роду і людина з достатком; а хто без причини нареченому заручену наречену відмовить, того Бог покарає.

— То віддай за мене Докійку рум’яну.

— У моєї дочки Докійки теж є наречений на славу. Бог дасть, то одну під вінець відпустимо, а за иншу рушники подамо.

— Ну, хоч Наталку білолицю.

— Моя дочка Наталка — дівча молоде, нічого ще не знає. Де ж її віддати в таку дальню сторону?

— Відмовив ти мені, козаче Микито, нагодував ти мене печеним гарбузом. Дивися ж, щоб після не каявся.

— Що буде, то буде; а буде те, що Бог велить! — відповідав козак Микита.

Ні слова не сказав більше Лавро Коробит і пішов сідлати свого вороного, який іржав, і шарпався, і бив копитами землю. Тоді увійшли до хати три дочки козака Микити. Вони вийшли зі своєї світлиці, думаючи, що гість уже по­їхав і більше не вернеться. А ось і він, як з дуба зірвався, йде гордо і пихато, брязкаючи сріблом і золотом.

— Ось тобі, господарю, за нічліг і за ласку, — сказав, вийнявши з кишені повну жменю срібних грошей.

— У нас не заїжджий двір і не шинок, — відказав козак Микита з гіркотою, — подорожніх пригощаємо чим Бог послав, а грошей за хліб-сіль ні з кого не беремо.

— То дозволь же мені обдарувати твоїх дочок на спомин! — сказав Коробит і, опустивши знову руку до кишені, витяг жменю золотого дріб’язку.

У дівчат очі розбіглися на персні, на ковтки, на дороге намисто і запинки. Яких прикрас тут тільки не було! Одні, як жар горіли, инші світилися, мов котячі очі, на инших грала веселка, яскравіша за ту, що спускається з неба на землю і п’є воду зі струмків і колодязів. Дівчата то милувалися коштовними дрібницями, то переглядалися одна з одною, то скоса позирали на батька: куди подівся і страх перед гостем!

— Беріть, коли добра людина дає на згадку, — сказав їм батько, — то подарунок, а не платня.

— Починай ти, Галю чорнобрива! — сказав Лавро. — Підійди і вибери, що тобі до вподоби.

Галя підійшла, простягла руку до столу, глянула на Лавра — і, скрикнувши, відскочила геть, немов на змію наступила.

— Оце ж, яка сором’язлива! — мовив, сміючись, гість. — Ну, добре, коли ти не хочеш, хай вибирає собі Докійка рум’яна.

Докійка підступила ближче, подивилася на подарунки і на гостя — і теж, скрикнувши, відскочила налякана.

— Оце так! Куди одна, туди й друга, — сказав Лавро зі сміхом. — Твоя черга, Наталко білолиця!

Наталка, боязко ступивши вперед, мимоволі зиркнула на гостя, і теж скрикнула і трохи не впала. Їй здалося, що руді брови Лавра раптом піднялися вгору, як голки на їжаку, а з блідо-сірих очей його струменем полилися на неї дві тонкі нитки світла, гострого, жагучого, мертвущого. Від нього і тремт пробігав по тілу, і страх закрадався в душу, і туга звивалася в серці. Таке-то недобре око: на зелений ліс погляне — і зелений ліс зів’яне!

— Ну, спасибі за ваш хліб-сіль. Буду їх пам’ятати, та і ви мене не забудете, хоч дочки ваші закомозились і не взяли моїх подарунків, — сказав Лавро, глянувши на дівчат таким поглядом, яким демон дивиться на душу людську.

А вони, бідненькі, стояли, склавши руки хрестом, і тремтіли всім тілом.

— Прощайте, — промовив, — не згадуйте лихим словом! — і засміявся так, що у всіх на душі захололо. Та враз за двері скік на свого коня — аж загуло.

— Неню! Мені тяжко, мені нудно! — говорила Галя чорнобрива.

— Неню! Мене мороз дере по шкірі; руки і ноги — як у льоду, а всередині горить, — нарікала Докійка рум’яна: ох! вона вже була блідіша за полотно,

— Неню! У мене голова тріщить від болю, і світ мені крутиться, і все в очах темніше та темніше, — плакала Наталка білолиця.

— Рятуй, рятуй нас, неню! — прохали усі троє. — Рятуй нас від лихої людини! Поклич знахаря: хай відворожить силу недоброго ока!

Марно! Ні знахар, ні хто инший не допоміг: що далі мчав Лавро, то важче ставало красуням. Із заходом сонця закотився у них світ в ясних очах...

Вночі побожні бабусі зібралися при воскових свічках довкола широкого столу, на якому лежали під білою пеленою три небіжки. Дячок тужливо читав над ними Псалтир. Батько і мати самі ледве дихали з туги і жалю.