Читати книгу - "Утрачений рай, Джон Мільтон"

І тягнуться до нього і танцюють

Навколо у поклонах-вихилясах

Планети і твоя Земля – одна

З семи? Така для тебе непорушна,

Насправді відбува потрійний рух.

А ні – то сфери в злагоді музичній

Круг неї обертаються, і Сонце,

Закручене у сферу дня і ночі,

По велетенському кружляє кругу

Угору – вниз понад усі зірки.

Але не вір сьому, коли Земля

Сама собі дарує день і ніч,

Дбайливо повертаючись до Сонця

Опуклими боками, що по черзі

Освітлюються й западають в тьму.

Якщо надміра сонячного світла,

Одбившись од Землі, голубить Місяць,

А Місяць, сонячне одбивши світло,

Навзаєм посила його Землі, —

То Місяць для Землі, Земля для нього —

Світила; як його поверхню вкрив

Родючий грунт, а темні плями – хмари,

З них – дощ, з дощу – рослини і плоди

Для когось-то? Як безліч Місяців,

Можливо, припада мільйонам Сонць,

А обмін світлом сильним чоловічим

Та лагідним жіночим – се закон

Всесвітній двостатевости, основа

Життя? Коли незміряні світи

В просторах переморгуються світлом,

З якого лиш іскриночку Земля

Одержує, а одбиває менше, —

То чи можливо, що лише вона

Одна населена у мертвім Світі?

Чи так, чи ні – се не твоя турбота:

Чи шляхом вогнедишущим зі Сходу

Викочується Сонце, чи Земля

Від заходу стежину тихо топче

І крутить лагідно веретено

Своєї осі, з ним – долини й гори,

І легітно-м’яку повітря шату.

Чи за Землею хто живе? Та як? —

Се Богові облиш. Його лиш слухай

І бійся. Він один господарює;

Він радість дав тобі велику – Рай

І сю жону ласкаву Єву. Більше

Тобі не треба. Небо задалеко,

Аби дізнатись, як там. Не сягай

Поза корисну та смиренну мудрість;

В позасвіти у мріях не літай

І не питай, які там є істоти,

Яка їх доля, рівень, лад і стан.

Задовольняйся дотепер відкритим

Знанням про Землю та про Небеса».

Врятований од сумнівів Адам

Провісникові Неба відказав:

«Ти заспокоюєш мене, пречистий,

Звільняєш од турбот, навчаєш жити,

Як Бог поклав: без клопоту, безжурно,

У радощах простих. Се ми самі

Блукаємо у нетрищах фантазій,

Збиваємось на манівці думок,

Зухвалих, надокучливих – допоки

Гіркого досвіду тверда наука

Нам не накаже уникати знань

Приблизних і туманно-невиразних,

А мудрість істинну шукати там,

Де ходим, повертаємось щодня.

Ся мудрість відкидає суєту

І пустоту безверхих мудрувань,

Що ваблять недолугих та невдалих.

Дозволь од неосяжних високостей

Вернутися до справ земних, корисних

І при нагоді дещо запитать,

Як будеш ласкав вислухать прихильно.

Довідавшись од тебе про діла

Давноминулого, тепер згадаю

Недавнє і себе в нім. Новину,

Можливо, в тому, що повім, почуєш,

Та й день ще не погас, тож маєм час,

І, сам оповідаючи, навмисне

Затримую тебе, бо невимовно

Ще хвилечку з тобою хочу бути

І чути бесіду твою – милішу

Од найсолодших овочів, що спрагу

І голод вдовольняючи, приносять

Пересит. А твої слова ласкаві,

Небесною зігріті благодаттю,

Мене не пересичують ніколи».

Достойно-кроткий ангел Рафаїл

Так праотцеві людства відповів:

«Із уст твоїх так само благодать

Спливає велемовно, бо й тебе

Бог щедро наділив: прекрасний образ

Свій дав тобі, поставу, рухи, мову

І мовчазну задуму – все шляхетно

Довершене. На Небесах не раз

Дивуємося: що ж Творець намислив,

Коли і вас собі для слугування

Плекає та однаково дарує

Любов і ласку ангелам і людям?

То розкажи про себе! У той час,

Коли Земля творилась, я в далекій

Дорозі був, одержавши наказ

Із легіоном Ангелів летіти

Край світу до пекельних брам і стежить

Аби не викрався відтіль ніхто

Злоокий та лихий, коли Господь

Заглибився ревниво у творіння.

Інакше – гнівом вибухнув би Бог

І спопеляв би творене. Без волі

Господньої ніхто не вийде з Пекла —

Не треба Богу й наших вартувань;

Він оддає накази всеверховні,

Щоб вишколити незабарний послух

У слуг своїх. Наблизившись до брам

Сумних пекельних, бачили ми там

Замки й засуви, замкнені наглухо,

І чули неугавний гам і гул —

Не музику чи спів, а рев і крики

Страждань і розпачу – внизу. Наказ

Нам даний був вернутись до суботи,

І радо ми полинули в ласкаві

Обійми світлосяйливих Небес.

Але чому мовчиш ти? Говори,

Бо й я радію, як тебе зачую,

Не менш, ніж ти, як слухаєш мене», —

Промовив Ангел. І озвавсь Адам:

«Розповідати про своє начало

Трудно. Аби затримати тебе,

Наважуся. Послухай: мов од сну

Глибокого на ложі з трав і квітів

Тоді я пробудився у живлющій

І запашній росі, що хутко сохла

На сонці. Перше я побачив Небо.

В нестримному до нього пориванні

Ураз піднявся я на рівні ноги,

І озирнувся. Тіняві гаї,

Луги квітчасті, і долини сизі,

І вод вологий плескіт та перехлюп,

І вирування буйного життя,

Що бігло, в’юнилось, пливло, летіло,

Сюрчало в травах, щебетало в гіллі, —

Все сяйно посміхалося до мене!

Тоді себе уважно я оглянув,

Зчудовано торкаючись руками;

Ступив непевно крок, пішов, побіг,

Виграючи покірно-пружним тілом.

Але хто я? Відкіль? Нащо? – не знав.

Відкрив уста – вони заговорили,

Поіменовуючи все навколо:

Ти – Сонце, – мовив я, – велике світло!

Ти – ним освітлена зелена Земле!

Ви – пагорби, ліси, долини, ріки!

І ви, істоти ворухливі! – слово

Чи знак подайте: як я появивсь?

Хто той великий, що мене привів

У світ, дав радість трепетну життя

І поривання, щоб її збагнути?

Назвіте – я йому