Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

Голова Президії Верховної Ради УРСР — українського парламенту, який не мав власної сили і діяв як інструмент партії, — зазначала, що про Чорнобиль Дурдинець згадав лише наприкінці свого короткого виступу. Він розповів їй, що на станцї сталася пожежа, але вогонь уже ліквідовано (наступного дня у звіті МВС УРСР ЦК стверджувалося, що вогонь ліквідували до восьмої ранку). «А що з людьми?» — поцікавилася Шевченко в заступника міністра. «Нічого особливого, — відповів Дурдинець. — Хтось справляє весілля, хтось зайнятий домашнім господарством, хтось рибалить на Прип’яті».

Шевченко негайно зателефонувала Голові Ради Міністрів Ляшку, який саме обговорював ситуацію в Чорнобилі з одним із заступників у своєму кабінеті. Він уже віддав наказ про мобілізацію транспорту для можливої евакуації в Прип’яті. Підрозділи цивільного захисту, як і МВС УРСР, перебували під спільною юрисдикцією Києва і Москви, унаслідок чого Ляшко скористався своїм впливом на обидві структури, щоб розпочати мобілізацію. Коли начальник Цивільного захисту республіки заявив, що буде доволі складно викликати водіїв на роботу суботнім ранком, Ляшко зв’язався з міністром внутрішніх справ Гладушем, наказавши тому залучити міліцейські ресурси для інформування водіїв стосовно мобілізації. «Там усе серйозно?» — запитав Гладуш. Ляшко відповів: «Я не знаю. Але організуйте мобілізацію і відправку транспорту в район Чорнобильської АЕС разом із підрозділами цивільного захисту, як би ви це робили в умовах війни».

Володимир Щербицький, перший секретар ЦК КПУ, який дізнався про ситуацію на ЧАЕС з Москви та від своїх українських підлеглих, скликав засідання Політбюро ЦК КПУ о 10-й ранку. Інформація від Віктора Брюханова, передана місцевими партійними чиновниками, особливого занепокоєння не викликала: вогонь ліквідували, а рівні радіації хоч і були високими, трималися в межах норми. «Чи не занадто ви поспішаєте? — запитав Щербицький у Ляшка, який уже віддав наказ про мобілізацію транспортних засобів. — Приїде комісія, яка й дасть компетентну оцінку. Діяти будемо тоді». Та Ляшко відмовився відміняти свій наказ, попросивши ще трохи часу, доки ситуація не стане більш зрозумілою. «До того ж у скільки обійдуться ваші заходи, якщо евакуація не знадобиться?» — додав Щербицький.

Олександр Ляшко тиску з боку партійного лідера не піддавався. «Я відповів, що в разі, якщо ситуація на станції виправиться, ми стягнемо всі витрати зі Штабу цивільного захисту. Тому що ми вже робили так у минулому — стягнули кілька мільйонів із Штабу». Зрештою, Щербицький дав свою згоду, але цього ще було недостатньо. Близько 11-ї ранку Ляшко зателефонував своєму всесоюзному керівникові Миколі Рижкову, отримавши і його дозвіл теж. «До 14 години мені повідомили, що 1200 автобусів, 240 вантажівок були готові», — згадував Ляшко.

Щербицький досі вагався. Того дня київська і регіональні штаб-квартири КДБ двічі відзвітовувалися щодо ситуації в Прип’яті. Перший звіт відбивав розуміння ситуації комітетом пізно вранці: у ньому вже говорилося про підвищені рівні радіації, але вони були значно нижчими, ніж фактичні, заміряні Воробйовим. Відповідно до звіту КДБ, рівні радіації поблизу станції становили 20–25 мікрорентгенів за секунду, тоді як у самій Прип’яті — 4–14 мікрорентгенів за секунду. Підвищення ж радіації пояснювалося «зараженням води», яка могла витекти із системи охолодження реактора, пошкодженої внаслідок вибуху. У другому звіті КДБ, складеному на основі інформації, відомої до 15:00 26 квітня, зазначалося про рівні радіації в 1000 мікрорентгенів за секунду поблизу реактора, 100 мікрорентгенів за секунду на АЕС і 2–4 мікрорентгени за секунду — у Прип’яті. Спеціалісти й досі продовжували покладатися на дозиметри, максимальне значення яких дорівнювало 1000 мікрорентгенів за секунду.

Утім, Ляшко вже мав усі необхідні повноваження для початку евакуації — на цьому етапі насамперед як запобіжного заходу. Судячи зі звіту, наданого ЦК КПУ, наказ розпочати евакуацію надійшов о восьмій годині вечора 26 квітня. У той час колони автобусів і вантажівок почали зосереджуватись на бічних дорогах Чорнобильського району, а на станції Янів пасажирів були готові забрати два потяги. Очікуючи наказу рухатися в місто, водії автобусів і машиністи провели там усю ніч. Дехто — безпосередньо поблизу атомної електростанції. Водночас ніхто не знав, чи надійде цей наказ.

Увечері 26 квітня, під час першої наради урядової комісії у Прип’яті, скликаної Майорцем, генерал Бердов відзвітувався, що в разі евакуації автобуси вже чекають. Відзвітувався лише для того, щоб почути категоричне неприйняття свого «панікерства». Однак уже за кілька годин члени комісії відчули, як реактор пробуджується, викидаючи в небо над Прип’яттю свої радіоактивні «феєрверки» Настрій розмови змінився і орієнтовано після 10-ї вечора Олександрові Ляшку доповіли, що комісія, до якої тепер приєднався Борис Щербина, підтвердила: реактор зруйновано, існує загроза подальшого радіоактивного забруднення. Всесоюзній владі знадобився певний час, щоб остаточно розпочати евакуацію. Протягом усього ранку 27 квітня Ляшко перебував на телефонному зв’язку з Прип’яттю, бажаючи особисто переконатися, що евакуація здійснюється. Тепер його вже не вважали панікером: він мав рацію. Евакуація була необхідною, а влада наразі готова була її провести.

*

Утім, жителі міста почали спонтанно і масово залишати Прип’ять ще під час обговорення питання евакуації партійною і міською владою. Першими, хто поїхав уранці 26 квітня, були дружини і діти пожежників. Їхні чоловіки і батьки заплатили високу, а в окремих випадках — найвищу ціну за розуміння того, що не вогонь був причиною інциденту на станції. Там стався ядерний вибух, який спричинив викид невидимих потоків радіації — вона вбиває без попередження і безжалісно. Батьки Володимира Правика не могли перечити синові, коли той уже в лікарняній палаті просив їх якомога швидше вивезти дружину і доньку з Прип’яті. З міської лікарні вони поїхали безпосередньо додому до Володимира, посадили дружину Надію і місячну донечку Наталю в мотоцикл із причепом, відвезли обох на залізничну станцію і провели на потяг, що вирушав із Прип’яті.

Леонід Шаврей, пожежник, який добирався до АЕС в одній машині з лейтенантом Володимиром Правиком, усвідомив, що вогонь, проти якого він боровся, дещо незвичайний, лише після п’ятої ранку 26 квітня, коли йому було дозволено залишити дах турбінного відділення. Шаврей провів на ньому всю ніч. Запаливши цигарку, він несподівано відчув у роті дивний солодкуватий присмак. «Чому це цигарки такі солодкі?» — поцікавився Шаврей у свого колеги-пожежника. Володимир Правик скаржився на дивний присмак у роті ще раніше. Медики дали кожному таблетку йодиду калію і воду, щоб запити. Саме тоді в Шаврея почалося блювання. «Надзвичайно огидно, — згадував він. — Хотілося випити, але пити було неможливо — мене відразу нудило». Лікарі хотіли госпіталізувати його, однак Шаврей відмовився. Натомість він поїхав додому, посадив в авто свою дружину та маленьку дитину і повіз їх