Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Та збори тривали ще кілька годин. Лише далеко за північ, коли мало не всі партійці виголосили кожен своє слово з осудом і обуренням поведінкою старшого конюха, – аж тоді збори закінчились. Нарешті до трибуни підійшов комсомольський ватажок для зачитання резолюції. Наскільки я пригадую собі, звучала вона десь так:
«Заслухавши доповідь секретаря партійної організації товариша Черепіна і взявши до уваги інструкцію районного партійного комітету про запровадження кінської кампанії у всерайонному масштабі, ми, члени сільгоспартілі імени Леніна, постановили негайно включитися до вищезгаданої кампанії. Запроваджуючи кінську кампанію, ми урочисто запевняємо нашу партію, усіх трудящих, і нашого дорогого й мудрого...»
Останнє речення потонуло у зливі гучних оплесків. Але коли тиша знову запанувала, він повторив: « ...ми зобов’язуємося добитися стопроцентної вагітности серед наших кобил».
Оплески зірвалися цілим шквалом. Резолюцію було прийнято одноголосно.
Наступного дня всіх конюхів познімали з їхніх посад і перевели на польові роботи. А старшого конюха забрали в район, і він зник безслідно.
У житті коней зайшли радикальні зміни. Щоб дати, за словами «товариша Черепіна», «кобилам можливість завагітніти», їх перестали прив'язувати у стайні. Таким був недвозначний наказ партійного секретаря.
Та, не зважаючи на всі нововведення в колгоспі у перебігу кінської кампанії, кінські проблеми так і не вдалося розв'язати, принаймні на той час. Сільські дотепники мізкували, що коняче питання залишилось у ганебному стані тому, що партійні й урядові вказівки і далі ігнорували одну важливу обставину. У партії – виглядало на те – не знайшлося нікого, обізнаного з істотною ролею жеребця у всій цій проблемі збільшення кінського поголів'я.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Одного ранку, коли я з'явився, як звичайно, до колгоспної контори, щоб одержати належну роботу на день, мені дали доручення одвезти голову колгоспу до райцентру. Не гаючи часу, я запряг коня до воза і, як тільки голова зібрався, ми вирушили в дорогу.
Мій пасажир, «товариш Маєвський», був із приїжджих. Його нам прислали з району. Здоровань років під сорок, він мав обличчя кругловиде й гладке і завжди чисто виголене. Ми ніколи так і не довідалися, ким він працював до того, як опинився в нашому селі, але кожному видно було, що він далекий від усього сільського. Найкоштовнішим особистим набутком його був наган, що звичайно до половини виступав із кобури у нього на поясі. У кабінеті наган завжди лежав на столі; хазяїн мав звичку брати його немов знічев'я в руки, коли відвідувач у чомусь пробував не погоджуватися з ним.
Тільки-но ми виїхали за село, Маєвський заснув ззаду на возі, так що дорога наша пройшла дуже спокійно.
У районі ми затримались недовго, і в обідню пору вже верталися назад до села.
День був чудовий, яскраво сяяло сонце. Повівав легенький вітерець і співали жайворонки. Минувши один поворот на шляху, я побачив далеко попереду якогось чоловіка. Він повільною ходою прямував у тому ж напрямку, що й ми. Під'їхавши трохи ближче, я впізнав його: це був Василик, мій далекий родич і наш сусід.
Ця несподівана зустріч видалася мені дуже прикрою. Щойно кілька днів тому в наше село приїздила міліція, шукаючи його. А тепер він осьдечки, за яких пару сот кроків від мене. Через дві-три хвилини я порівняюся з ним, і – я це добре знав – він обізветься до мене. Це означало певну смерть, бо ж на моєму возі був найлютіший тип із сільського начальства.
Я натягнув віжки і притримав трохи коня, але це нічим не зарадило, бо Василик шкандибав надто повільно. Раптом я побачив вузький путівець праворуч від головного шляху. Мене ніби щось підштовхнуло, і я завернув коня туди. Я був певний, що Василик невдовзі зверне на стежку через поле лівобіч, адже то була найкоротша дорога до нашої хати.
Та цей путівець був дуже нерівний, і торохтіння та шарпанина майже відразу пробудили мого пасажира. Я вдавав, наче дрімаю. Це збісило Маєвського. Він штурхонув мене в спину чоботом і наказав вернутись на головний шлях.
Я спробував ще раз об'їхати Василика, пустивши коня галопом. Але хоч як швидко ми оминали Василика, Маєвський усе таки помітив його. Він наказав мені зупинити коня і скочив з воза. Василик побачив його, зрозумів небезпеку й чкурнув у пшеницю. Маєвський побіг слідом за ним. Трохи згодом я почув постріл, відтак ще один, тоді скрик і ще третій постріл...
До воза Маєвський підходив, аж сяючи від задоволення.
– Втекти хотів, – сказав він, обтираючи наган. А тоді, ні сіло ні впало, прицілився ним коневі в голову. Цю хвилину обличчя його випромінювало щастя.
– Велику помилку він зробив, – мовив він далі, звертаючись не так до мене, як до себе. – Не знав, що то значить мати діло з червоним партизаном. Що ж, тепер знає...
Ховаючи нагана в кобуру, він хвалькувато додав:
– Сотні контриків пробували втекти від мене і ні один не уник смерти!
А тоді зиркнув у мій бік.
– Так, так, – процідив він крізь зуби. – Так, так, то ти хотів допомогти йому.
І поліз назад на воза, а через хвилину-дві знову, здається, заснув твердим сном.
Василикова доля, як уже бути точним, вирішилася ще тієї лютневої ночі, коли кількасот моїх односельців було заарештовано й вивезено на заслання. Його батько, хоч і бідняк, дістав наличку куркуля і внаслідок цього з усією родиною, включно з Василиком, опинився серед арештантів.
Відтоді минуло з рік часу, коли котрогось дня ми отримали непідписаний лист з північного морського порту Архангельська, в якому повідомлялося, що Василика застрелено при спробі втечі з табору.
Та ось одного червневого вечора, коли ми вже вкладалися спати, почувся стукіт у наші двері й чийсь голос знадвору. Завагавшись на хвильку, я відчинив двері. В хату ввійшов хтось такий, що в ньому ледве можна було впізнати людину. Та в мене чомусь не було сумніву, що то Василик. Тиснучи мені руку, він силувався всміхнутись. Виглядав він украй виснаженим. Одяг на ньому був подертий і брудний, ноги обмотані якимсь ганчір’ям.
– А ми чули, що тебе застрелили! – скрикнула мати, впізнавши Василика. – А що трапилося з твоїми мамою і татом та й з усіма?..
– Та я й справді мертвий, – урвав він, пробуючи ніби жартувати. – Я тільки привид. Чи ви коли бачили привида?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
