Читати книгу - "Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Перше, що вони помітили, виходячи з лісу, була восьмикутна церква з гостроверхим дахом, яку увінчував хрест. Тривав час богослужіння; нерухоме та чисте повітря пронизувала віддалена луна високих та монотонних голосів.
Місто виявилося скоріш великим селищем невільників та пастухів. Вони ходили з непокритою головою, носили на плечах козячі шкури, а навколо стегон — білі бавовняні квадратні полотнини. Ці люди мали шкіру світлішу, ніж усі негри, яких вони бачили донині.
У ті віддалені часи, коли Сенаар вважався ще християнською країною, ця стежка служила торговим шляхом, а село — митницею. Саме таким було призначення розваленого муру, повз який вони проходили, коли прийшли до міста. Гаджі Алі упевнено довів їх до самого будинку свого знайомого купця, який, приймаючи їх, шепотів, немов змовник. Ніхто не здивувався цій появі в сутінках, тим більше, що всі троє були одягнені в туніки. Гаджі Алі, якого там усі знали, потурбувався про те, щоб відкрити обличчя, аби всі побачили: то був він.
Наступного дня купець, який їх прийняв, купив у них верблюдів, а натомість продав їм мулів, оскільки надалі вже не треба було їхати пустелею. Знадобилося додати трохи грошей. Чи то на отця де Бревдана вплинула чудова ніч, проведена під зірками, на ложі з плетеного сизалю серед купецького двору, чи то була заспокійлива дія хреста, який він побачив на церкві, але зранку він виглядав краще. Гаджі Алі пішов платити авіду, тобто платню, яку збирали в місті двоє імператорських чиновників, і пополудні вони вирушили далі.
Спочатку вони йшли злегка пагористою рівниною, укритою квітучим вересом, диким вівсом та комишем. Потім увійшли до світлого кедрового лісу, схожого на неф з рівними пілястрами стовбурів та високим склепінням гілок. Мули рухалися самі собою дрібною риссю, яка була приємною зміною м’якому розхитуванню верблюдів. На осонні повітря було гарячим, але його чистота, після теплого пилу пустелі, здавалася свіжою та додавала бадьорості. Найменша тінь від дерева або від хмарки віяла на них несподіваною прохолодою, яка дивовижно нагадувала Європу. Ця жвавість відчуттів від природи подіяла на подорожніх справді не найкращим чином. Після жорстких випробувань для тіл, якими були посуха та міазми тропіків, усі пошкодження, нанесені їхньому здоров’ю, вийшли на поверхню та отримали можливість спокійно проявитися. Першого ж вечора, коли вони зупинилися на ніч на маленькому хуторі з кількох хижок, метр Жюремі покликав Понсе та показав йому свою ногу. Понад кісточкою, посеред горбика з червоної плоті, стирчала, немов біла поворозка, голівка фараонового хробака. Жан-Батіст наказів, щоб йому принесли курячу пір’їну. На неї він намотав перший сегмент паразита та закріпив її пов’язкою.
Понсе теж спіткав кепський стан. Його лихоманило, боліли спина та суглоби. Він ліг спати в ознобі. Вранці вони побачили, що єзуїт ще більше схилився під ударами, які наносила йому його хвороба. Губи в нього посохли, він заходився в сильному кашлі, на лобі виступав холодний піт. Навіть звиклий до цих подорожей Гаджі Алі попросив у Жана-Батіста ліків проти розладу травлення.
Але затримуватися на цьому висілку не було часу. Порятунок чекав на них у столиці, Гондарі, яка знаходилася лише в п’ятьох днях ходу. Вони вирушили знов. Цей відрізок шляху проходили майже без тями, знесилені лихоманкою, і ця затятість лише підсилювала дію казкового видовища, яке подарувала їм остання частина подорожі. Пробіли у спогадах, невірність сприйняття, відлуння переживань, що завдяки хворобі довго віддавалося в тілах — усе це перемішалося, щоб залишити їм від цих пейзажів враження настільки ж сильне, наскільки й неясне.
Трохи нерівне плато, яким вони йшли, здавалося їм простою земною твердю, як звичайний крейдяний басейн, оточуючий берег моря. Тому, коли стежка підводила їх до самого краю плато, їм здавалося, що глибока низина, яку вони бачили і з якої здіймався серпанок пари та пилу, служить не свідченням їхнього піднесення, а, навпаки, відкриває жахливі океанські впадини та самі паруючі нутрощі землі. Наступної ж миті, тільки-но шлях лишав сусідство прірви, вони могли бачити, як на поверхні плато виникає гора чудернацьких форм, спочатку вкрита рослинністю, а потім, ближче до верхів’я, — гола, холодна й безплідна. Подекуди її піки приймали вигляд величезних монументів з сірого каменю, з яких зривалися глиби.
Бувало, обидва видовища зливалися в єдине, і понад стежкою, яка мала з одного боку край глибокої прірви, нависала з іншого гордовита пустеля порфірової гори.
За винятком кількох селянських поселень, у яких вони деякими ночами робили зупинки, людей ніде не зустрічалося. Цілий день над ними кружляло двоє орлів. Мандрівники знаходили слоновий послід, але ніколи не бачили самих тварин. Одного дня їм зустрілося стадо агазарів, цих диких кіз, яких із задоволенням їдять абіссінці. Гаджі Алі приставав до Понсе, щоб він застрелив одну з пістолета, але того надто нудило для подібних вправ.
Нарешті вони прибули до міста Барчо. Залишалося півдня шляху до Гондару. Там Гаджі Алі довідався, що Імператора того часу в столиці не було, бо він вирушив приборкувати якесь повстання в провінції.
— Не варто вам одразу ж показуватися в Гондарі, —сказав Гаджі Алі. — Краще дочекайтеся повернення Короля тут. Я маю друга, який вас сховає в себе. А я піду до міста, і прийду за вами, коли буде час.
Понсе вже майже втратив довіру до слів караванника. Він не міг йому пробачити, що той позабирав у них усе, що вони мали: залишилися тільки дарунки, призначені Королю королів. Решта перейшла до рук купця, який навіть мав зухвалість нагадувати їм, що маврські туніки, які вони зараз носили, були його майном, і що він розраховує повернути їх до себе, як тільки вони отримають перше золото від Імператора. Жан-Батіст відпускав Гаджі Алі неохоче, побоюючись, що той взагалі кине їх. Здоров’я їх, на щастя, ліпшувалося. Метр Жюремі кожного дня потроху накручував на пір’їну свого фараонового хробака. Невдовзі він мав одужати. Лише стан єзуїта викликав усе більше занепокоєння. Будинок, де їх улаштував Гаджі Алі, було зведено з дерев’яних дощок, простір між якими заповнювала суміш з багна, соломи та коров’ячого гною. Підлогу він мав земляну. Це було не найкраще місце для хворого. Бідолашний Жозеф на своєму одрі здавався вже частиною землі. Нещасний надто переоцінив власні сили. Цілковита відданість місії змусила його думати, що він, учена людина, яка звикла до мирного затишку бібліотек, може перетворитися на справжнього каторжанина, здатного витримувати виснажливі переходи. Але виснаження наблизило його до хвороби саме так, як посуха прирікає сосновий ліс на пожежу. На єзуїта, справді, не можна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Абіссінець, Жан-Крістоф Руфен», після закриття браузера.